22-24 лютого 1943 року в районі села Степанівка, що в межах сучасного Краматорського району, відбувалися події, які ознаменували кінцеву фазу операції військ Південно-Західного фронту Червоної армії «Стрибок», метою якої було вигнання з Донбасу і Лівобережної України військ Німеччини та її союзників. Своєї мети операція не досягла через контрнаступ німецьких військ, і з тієї ж причини радянським військам довелося залишити понад 85 % території, яку вони зайняли протягом кінця січня – середини лютого 1943 року. Ядром оборони села Степанівка наприкінці лютого 1943 року прийнято вважати 181-у танкову бригаду, про журнал бойових дій якої піде мова.
Два радянські воїнські поховання
в селі Степанівка Краматорського району
181-а танкова бригада (командир В’ячеслав Пузирьов) входила до складу 18-го танкового корпусу (командир Борис Бахаров). Під час подій в рамках операції «Стрибок» 18-й танковий корпус входив до склади рухомої оперативної групи Південно-Західного фронту (командувач Маркіян Попов, у військовій літературі позначається як «група Попова»), яка фактично отримала статус окремої армії та власне бойове завдання в цій операції. Група Попова вводилася в бій у смузі дії Південно-Західного фронту (командувач Микола Ватутін), а саме – правого крила 1-ї гвардійської армії (командувач Василь Кузнецов) і частково – лівого крила 6-ї армії (командувач Федір Харитонов), і після подолання німецької оборони по річці Красна мала наступати на південь, - в напрямі міста Сталіне (Донецьк), де мала з’єднатися із військами 3-ї гвардійської армії (командувач Дмитро Лелюшенко), і Маріуполя, де мала з’єднатися з військами Південного фронту (командувач Родіон Малиновський).
Плани операції "Стрибок"
Оригінал розміщено на сайті http://topwar.ru/
Що стосується 181-ї танкової бригади, напередодні операції «Стрибок» дане військове з’єднання встигло понести суттєві втрати в боях у районі Нижнього Мамону із німецькою групою «Дон» під командуванням Еріха Манштейна, яка проривалася у блокований радянськими військами Сталінград. На початковій фазі операції «Стрибок» бригада вела бої переважно малої та середньої інтенсивності. Так, 4-5 лютого 1943 року бригада вела оборонні бої в межах сучасного міста Лисичанськ Луганської області, 10-13 лютого – в районі Рай-Олександрівки Донецької області, а 16-18 лютого мали місце бої місцевого значення в районі Варварівки, що між Краматорською і Степанівкою.
З 11 по 23 лютого 1943 року війська рухомої оперативної групи Південно-Західного фронту вели важкі бої в районі міста Красноармійське (Покровськ). Головний удар противника прийшовся по 4-му гвардійському танковому корпусу, який у місті Красноармійське потрапив в оточення. Командувач рухомої групи М.Попов наказав танковим корпусам, що входили до складу групи, почергово висуватися в район Красноармійського на допомогу 4-му гвардійському танковому корпусу. Першим вирушив на Красноармійське і першим потрапив під удар противника 10-й танковий корпус (командир Василь Бурков), а його передова 183-я танкова бригада під командуванням Григорія Андрющенка була зупинена 14 лютого в районі сучасного міста Добропілля й околиць. З 16 лютого, коли в район сучасного міста Добропілля зайшли основні частини 10-го танкового корпусу, 183-я танкова бригада вирушила до села Добропілля, а 18 лютого після входження в село Добропілля передової 186-ї бригади 18-го танкового корпусу, бригада Андрющенка вирушила в напрямі Красноармійського. Однак 4-й гвардійський танковий корпус вже зазнав нищівних втрат і був вибитий на межі Красноармійського. Тут радянським військам протистояли німецькі 7-ма танкова дивізія (командир Ганс Функ), завчасно виведена зі Слов’янська, а також 5-та мотопіхотна дивізія СС «Вікінг» (командир Фелікс Штайнер) і 333-я піхотна дивізія.
Командувач рухомої оперативної групи Південно-Західного фронту М.Попов, коли доповів про оперативну обстановку командувачеві фронтом М.Ватутіну, запропонував залишити район Красноармійського і зосередити фронтову рухому групу в секторі Степанівки. Командувач фронтом в різкій і категоричній формі відхилив пропозицію командувача фронтом, і наказав продовжувати атаки на Красноармійське, а також у напрямі села Сергіївка і станції Удачна. Що стосується передових частин 18-го танкового корпусу, вони були зупинені в районі на північ від села Гришине 18 лютого. Тривали бої і в районі Варварівки, де німецька 11-та танкова дивізія (командир Герман Бальк), користуючись відсутністю суцільного фронту, робила спроби атакувати радянські війська в напрямі станції Гаврилівка. В цей день 181-а танкова бригада отримала новий наказ командувача корпусом, згідно із яким вона мала зосередитися в районі сіл Пискуни (Новоукраїнка), Копані, передала свою смугу оборони 38-й гвардійській стрілецькій дивізії й вирушила до нового місця дислокації. Згідно із даними журналу бойових дій, на той день у бригаді налічувалося 11 танків, 5 артилерійських стволів і зенітна батарея (4 кулемети). Бригада мала у взаємодії із іншими частинами 18-го танкового корпусу і 10-м танковим корпусом знищити противника у районі Добропілля, Гришиного.
Невдалу операцію завжди критикують, вказують на недоліки, заднім числом надають поради, як слід було вчинити. Така доля в тому числі і «Стрибка». Є навіть статті, де не лише пропонується розбір операції, ледь не покроково, але й надаються кілька альтернатив відносно вдалого звершення цього наступу радянських військ. Звісно ж, мали місце системні недоліки радянського військового керівництва під час планування і проведення операції. Німці ж завчасно вивели свої частини і підрозділи із «мішків» (дивізія СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» – з Харкова, 7-ма танкова дивізія – зі Слов’янська і т.д.), ущільнити фронт і з залученням свіжих підрозділів (в т.ч. із Західної Європи) розпочати результативний контрнаступ, результатом якого стало формування т.зв. «Курської дуги».
Ми же пропонуємо відволіктися від гри у стратегію, і відчути на повну трагізм даної ситуації, який відчували бійці Червоної армії. Для цього нам слід поринути у військові будні 181-ї танкової бригади. Далі – згідно із зазначеним вище документом, із коментарями про загальне військове становище на напрямі, згідно із документами колишнього Центрального архіву Міністерства оборони СРСР, викладеними на сайт "Пам'ять народу" (Росія), а також дослідженнями авторів збірника «Донетчина в годы Великой Отеченственной войны» (Донецьк, 2008), О.Ісаєва, В.Абатурова, Р.Португальського (Росія), Д.Гланца (США). Фрагмент журналу бойових дій 181-ї танкової бригади у загальному доступі з'являється вперше.
Титульна сторінка журналу бойоіих дій 181-ї танкової бригади
«19.2.43. Бригада на шляху до нового місця дислокації до 4:00 зосередилася в Степанівка у складі 2-х танків Т-34, мінометної роти – 5 мінометів і 30 чол. особового складу, взводу автоматників – 23 чол., одного розрахунку куль взводу МСПБ (мотострілецький протитанковий батальйон. – прим.) з одним станковим кулеметом, 2-го танкового батальйону – без танків і штабу бригади.
До кінця дня до району зосередження прибули: окремі підрозділи МСПБ, протитанкова батарея, рота управління, 2 танки Т-34.
О 20:00 три танки вислані на допомогу 32 МСБр (мотострілецька бригада у складі 18-го танкового корпусу, яка займала оборону в районі села Добропілля. – прим.).
Забезпеченість бригади (в районі зосередження): боєприпасів – снаряди 76 мм – 1 б/к (боєкомплект. – прим.), гвинпатрони і міни – 1,5 б/к, ГСМ – дизпаливо – 1 заправка, бензину – 1/6 заправки, мастила – 0,75 заправки, продовольства немає.
20.2.43. Бригада у складі 1 тб (1-го танкового батальйону. – прим.) – 10 танків Т-34, з них на ходу – 8, 2-го тб – без танків, 68 чол. особового складу, МСПБ – 167 чол. особового складу, на озброєнні 5 мінометів, 3 станкових кулемети, 2 ручних кулемети, 152 ППШ (пістолет-кулемет Шпагіна. – прим.), протитанкової батареї – 2 гармати, роти управління – 133 чол. особового складу, на озброєнні 46 гвинтівок, 31 ППШ, 1 ручний кулемет розмішується у Степанівка.
В район зосередження прибула зенітна батарея у складі 4-х кулеметів ДШК (Дегтярьова-Шпагіна крупнокаліберний. – прим.).
Під час виконання бойового завдання танковим взводом, висланим 19.2.43 р. на допомогу 32 МСБр, 1 танк Т-34 спалений вогнем із танків противника».
20 лютого частини 10-го і 18-го танкових корпусів намагалися затримати наступ німецьких 7-ї танкової дивізії та 5-ї мотопіхотної дивізії СС «Вікінг» в районі села Добропілля. Перша атака була відбита залпом із «катюш» прямою наводкою. Однак німці підсилили натиск, і наприкінці дня радянські частини відступили із села. 10-й танковий корпус перекрив автодороги село Добропілля – село Криворіжжя і село Добропілля – Святтгорівка, а 18-й танковий корпус зайняв позиції на фронті селише Шевченко – станція Добропілля. 21 лютого був удар на повну силу по 18-му танковому корпусу, який було розділено на три частини. Йшли важкі бої на території сучасного міста Добропілля. Противник оволодів автодорогою Святогорівка – Степанівка.
«21.2.43. (181 танкова) Бригада отримала завдання на оборону Степанівка спільно із приданим 640 зап (зенітно-артилерійський полк. – прим.).
Танкові засади виставлені на південній та південно-західній околицях Степанівка.
Від МСПБ виставлені застави виставлені в Ново-Олександрівка (сучасне село Весна. – прим.), що півн.-зах. 1 км Беляївський фронтом на Благодать, Ново-Водяна. Склад: мінометний розрахунок, станковий кулемет, відділення автоматників.
Друга застава – Куроїдівка фронтом на Федорівка, Юлине. Склад: відділення автоматників.
ПТБ зайняв вогневі позиції в районі школи, прикриваючи дорогу на Ново-Олександрівка і Ново-Українка.
Бригада має в районі зосередження танків Т-34 – 10, з них в строю – 6, в ремонті – 2, потребують ремонту – 2».
Частини 10-го і 18-го танкових корпусів відступали з району Добропілля, частина танків 10-го танкового корпусу увійшла в Степанівку, і радянське угруповання в селі збільшилося до 16 танків і 14 гармат, саперного і мотоциклетного батальйонів. Командував об’єднаною групою начальник штабу 18-го танкового корпусу Іван Колесніков. Мотопіхота 10-го і 18-го корпусів і лижники рухомої групи відступили в район станції Барвінкове. Частини 3-го танкового корпусу (командир Максим Синенко) в Степанівку прорватися не змогли. Дільницю Самойлівка – Очеретине прикривала 38-а гвардійська стрілецька дивізія, яку раніше намагалися висунути в напрямі Красноармійського на зміну розбитому 4-му гвардійському танковому корпусу, а на захід від Степанівки оборону на фронті Іверське – Спасько-Михайлівка, прикриваючи Олександрівку, займала 44-та гвардійська стрілецька дивізія. Противник силами 7-ї та 11-ї танкових дивізій атакував Степанівку з районів Копани, Пискуни, Новопавлівка, Куроїдівка, намагаючись напівоточити її. Кілька разів змінювався напрям головного удару. Радіограмою штабу рухомої оперативної групи Південно-Західного фронту було наказано захищати Степанівку «до останньої людини, танку, гармати».
«22.2.43. Противник намагається порушити наші комунікації, відрізати всі шляхи підходу до Степанівка.
О 8:00 22.2.43 р. до південно-східної околиці Степанівка підійшли 15 німецьких танків. З боку Ново-Олександрівка противник на машинах і транспортерах підкидав піхоту і боєприпаси в сад біля крайнього будинку на південно-східній околиці Степанівка. Противник відкрив інтенсивний артилерійський і мінометний вогонь по східній околиці села.
Вогнем нашої артилерії і танків танки противника були відігнані. Противник втратив 4 середніх танки і 2 автомашини. Втрати бригади: спалений 1 танк Т-34, підбитий 1 танк, розбита 1 76 мм гармата протитанкової батареї.
О 12:05 8 середніх танків противника рухалися в напрямі Беззаботівка. О 13:30 в районі кургану +2,5 і відмітки 202,6, що 1,5 км південно-східніше Самойлівка 8 броньовиків противника вели вогонь по піхоті 38 ГвСД (гвардійська стрілецька дивізія. – прим.), яка підходила до Степанівка. О 21:15 помічено накопичення автоматників противника в район 1 км південно-східніше школи.
Протягом усього дня і ночі противник не припиняв артилерійський і мінометний вогонь по розташуванню бригади.
Оборона Степанівки 22-23.02.1943 р.
З розсекречених документів ЦАМО. Оригінал знаходиться на сайті "Пам'ять народу", на сторінці - відбиток сайту
О 20:00 отриманий наказ командира 38 ГСД, згідно із яким 113 ГСП (гвардійський стрілецький полк. – прим.) обороняє район справа Самойлівка, зліва шосе, 115 ГСП обороняє дільницю справа шосе в 800 м південно-східніше Степанівка, зліва – висота 192,3. Бригада займає оборону по південно-західній, південно-східній і північній околицям Степанівка, використовуючи танки як вогневі точки. 640 ЗАП займає вогневі позиції на південно-східній та північно-східній околицях Степанівка».
Йшли важкі бої в районі Мало-Василівки, де противник атакував рештки 18-го танкового корпусу угрупованням із 14 танків і 200 автомашин. Атаку було відбито, а залпом із реактивних систем колону машин із піхотою і вантажами частково знищено, частково – розсіяно. В районі Степанівки було знищено 7 танків і 3 літаки противника; наприкінці дня, коли бій стих, аварійні машини і з’єднання, що понесли втрати, було виведено в Іверське.
До кінця 23 лютого рештки рухомої групи Південно-Західного фронту відступили з району Красноармійського і території колишнього Добропільського району. Противниками групи радянських військ, що обороняли Степанівку, були німецькі 7-ма і 11-та танкові дивізії; мотодивізія СС «Вікінг» наступала західніше села. Степанівка була вузлом доріг на Красноармійське, Барвінкове, Краматорську, Петропавлівку, тут проходили лінії зв’язку. Без оволодіння Степанівкою неможна було розвинути наступ у будь-якому з напрямів. Північніше Степанівки, в районі Барвінкового, радянські війська почали займати оборонні позиції, і завданням німців було якомога швидше оволодіння цим вузлом оборони, - поки оборона по Барвінковому не укріпилася. З урахуванням зачищення Красноармійського, Добропілля від радянських військ в ніч на 23 лютого було логічним очікувати штурм Степанівки німецькими військами на повну силу.
«23.2.43. Протягом дня противник вів запеклий артилерійський та мінометний вогонь на придушення нашої живої сили і техніки, що обороняла Степанівка. О 9:00 17 танків противника прорвалися з півночі в напрямі Іверського й оволоділи ним.
Об 11:00 танки противника, відкривши гарматний і кулеметний вогонь, атакували південно-східну околицю Степанівка. Атаку було відбито. О 16:30 атака повторилася з того ж напряму. І ця атака була відбита. Але піхота 38 ГСД знялася зі своїх районів оборони і відійшла на західну околицю села.
О 18:30 противник силою в 9 танків і до батальйону піхоти розпочав наступ на південно-східну околицю Степанівка. Наступ супроводжувався запеклим артилерійським, мінометним і рушнично-кулеметним вогнем. Маючи чисельну перевагу в озброєнні і людському складі, до 23:00 противнику далося оволодіти східною частиною Степанівка.
До 3:00 бригада вела запеклий бій із танками й автоматниками противника, стримуючи його просування. До цього часу протитанкова батарея втратила останню гармату (розбита артвогнем противника), вийшли з ладу (розбиті) 2 танки, боєприпаси закінчувалися».
Близько 12:00 23 лютого в Степанівку прорвалися в обхід зайнятих німцями сіл рештки 10-го танкового корпусу (10 танків і кілька автомашин), підсиливши гарнізон цього вузлу оборони. Частково радянські війська рятувала активність 3-го танкового корпусу в районі Варварівки, де колись стояла 181-а танкова бригада і відбивала атаки німецької 11-ї танкової дивізії. Тепер дивізія Германа Балька сама була змушена відбивати радянські атаки, і не могла в повну силу спрямувати удар по Степанівці. Однак далеко на північний захід від Степанівки, в районі станції Гаврилівка, 11-а танкова дивізія німців захопила позиції 1-ї гвардійської армії. В напрямі Верхньої Самари по 1-й гвардійській армії вдарила німецька 17-та танкова дивізія. Становище радянських військ на території колишнього Олександрівського району стало загрозливим.
Противник атакував Іверське, і після нетривалого бою оволодів ним. Як і слід було очікувати, групу радянських військ у Степанівці було обійдено з флангів, оточено, і кільце постійно стискалося. Основний удар противник зосередив по південних околицях Степанівки. Окрім обстрілу з гармат і мінометів, противник використовував запалювальні кулі, в селі розпочалися масові пожежі. До Степанівки намагалися прорватися рештки 18-го танкового корпусу, які відступали з території Добропільського району, - але марно. Йшли запеклі бої рештків танкових підрозділів рухомої групи Південно-Західного фронту із противником, який чисельно переважав, у районі Благодаті, Очеретиного. Гарнізон Степанівки втратив 12 гармат. Зв’язок із штабом рухомої групи фронту було втрачено. Командуванням оточеної групи військ було вирішено, не очікуючи ущільнення кільця, йти на прорив у напрямі Барвінкового. Відхід розпочався о 2:00, і о 4:00 останній радянський солдат покинув Степанівку.
Сторінака з журналу бойових дій 181-ї танкової бригади