Внутрішньовиробничий транспорт є продовженням процесу виробництва, інтегрований у процес виробництва і не може існувати окремо від нього. З іншого боку, без видачі продукту виробництва із зони виробництва не може існувати сам процес виробництва. Так є, і так було завжди і звідусіль. Не виключення є і були й вугільні шахти колишнього Гришинського вугленосного району…
Ще в 1901 році професор О.Терпигорєв опублікував підручник з дисципліни «Доставка», в якому виклав відомі на той час способи транспортування гірничозаводських вантажів: перенесення (перелопачування, відгрібання, накидання), перевезення у волокушах, відкатка у тачках, собаками (малася на увазі тачка особливої конструкції, яка була більш зручна у переміщенні, ніж звичайна). Крім того, великої уваги було приділено прогресивному рейковому транспорту: було розглянуто перевезення дерев’яними і чавунними рейками за допомогою м’язової сили людей і коней, а також «двигунів рудниковими коліями». Серед останніх способів докладно розглядалася механічна відкатка головними і кінцевими канатами, безкінечним канатом, безкінечним ланцюгом. Вони і залишалися найбільш розповсюдженими на окремих великих рудниках до революційних подій у 1917-1921 роках. Серед перспективних також згадувався спосіб відкатки локомотивами з паровими, пневматичними й електричними двигунами, - із поміткою: «… до Росії застосування не має, тому цей вид відкатки ми розглянемо менш детально». Причиною цього була надмала протяжність виробок на рівні приствольного двору в межах однієї шахти, де можна було би запровадити локомотивну відкатку. Станом на 1918 рік локомотивна відкатка функціонувала на двох великих рудниках Донбасу (три шахти, на двох – електровоз, на одній – бензиновоз), які до Гришинського вугленосного району жодного стосунку не мали.
Стара шахта на фрагменті плану гірничих робіт на руднику акціонерного товариства "Григор'ївка-Гришине",
лютий 1918 року (Державний архів Донецької області, фонд № 184, опис № 1, справа № 1, арк. 110).
Локомотивна відкатка у такій шахті існувати не могла у принципі
Отже, які види транспортних робіт існували на шахтах Гришинського вугленосного району, і як тут позбувалися важкої ручної праці людини? Майже всі інновації стосувалися транспортування горизонтальними і похилими розкривними і підготовчими виробками. Найбільш проблемним вузлом тут залишалися очисні роботи, де була розповсюдженою праця саночників та перелопатчиків. Навіть в середині ХХ століття саночники продовжували працювати на дрібнокустарних шахтах колишнього Гришинського вугленосного району, про що згадують мешканці, наприклад, села Золотий Колодязь. Жодного очисного вибою у Гришинському районі до 1918 року не було обладнано засобом механізації доставки вугілля, хоча на той час на шахтах Донбасу вже були апробовані стрічковий, скребковий, гойдальний, саночний конвеєр, механічні санки, й навіть – доставка з лави у рудникових вагонетках. Основним видом підземного транспорту на шахтах Гришинського вугленосного району до революції був рейковий. Використовувалися металеві рейки із погонною масою 4,27-18,5 кг/м, які утворювали колію шириною 380-655 мм. Шпали були переважно дерев’яні, із рудстойки. Наприклад, на шахті № 5 рудника Західно-Донецького товариства рейки було укладено у всіх підземних виробках, погонна маса рейок – 7 кг/м, ширина колії – 500 мм. Рейки укладалися на дерев’яних шпалах (сосна), 3 шпали на погонний сажень (1 сажень ≈ 2,13 м), довжина шпали – 0,5 сажню, товщина – 2-4 вершки (1 вершок ≈ 44,5 мм). На вказаному підприємстві використовувався максимальний ухил колії 5,2 ‰ при допустимому ухилі в 10 ‰ (Опис Донецького басейну. Том 5-й. Випуск 1-й. Х., 1918. – стор. 231, 282-283).
Ілюстрація у путівнику "Катерининскою залізницею", випуск 2-й (Катеринослав, 1912)
із відбійкою вугілля в очисному вибої та завантаженням вибійних санок
Для перевезення шахтних сипких вантажів на Донбасі використовувалися вагонетки із ємністю кузову 0,3-1,29 куб.м; менші значення ємностей відповідають рудникам, де використовувалася ручна відкатка (на руднику Західно-Донецького товариства, наприклад, 0,5 куб.м). Кузови використовувалися як дерев’яні (рудники Західно-Донецького товариства, Гришинських копалень тощо) так і металеві (Новоекономічний рудник Донецько-Грушівського товариства). Основними перевагами вагонеток із дерев’яними кузовами над металевими вважалися їх мала «мертва» (тобто, власна) вага (на 10-20 % менша, ніж для вагонеток із металевим кузовом) і низька вартість (20 крб. на руднику товариства Гришинських копалень, 22,5 крб. на руднику Західно-Донецького кам’яновугільного товариства, - утричі менше, ніж для аналогів із металевим кузовом). Ходова частина і рама були, звісно ж, металевими (частіше чавунними), підшипники коліс змазувалися як нафтою (як на руднику Західно-Донецького товариства), так і різними мастильними сумішами (наприклад, 60 % мазуту, 20 % олеонафту і 20 % циліндрового мастила, як на Новоекономічному руднику Донецько-Грушівського товариства). Змащення відбувалося як у підземних умовах, так і на поверхні шахти із застосуванням перекидачів: на естакадах, у надшахтних будівлях тощо. Використовувалася жорстка база (відстань між осями колісних пар) вагонеток від 315 до 710 мм (Опис Донецького басейну. Том 5-й. Випуск 1-й, стор. 151, 184, 194-195).
Шахтна вагонетка із дерев'яним кузовом. Приблизно такі використовувалися на рудниках Західно-Донецького
кам'яновугільного товариства і акціонерного товариства Гришинських копалень (Опис Донецького басейну. Том 5-й. Випуск 1-й)
На рейковому підземного транспорті вантажів була розповсюдженою кінна тяга, - недарма пісня про загибель коногона (робітника, який скеровує тяглових коней на такому виді транспорту) міцно засіла у шахтарський фольклор, - і не лише в нашому вугленосному районі. До революції в наших краях кінна відкатка використовувалася майже звідусіль, - наприклад, на Григор’ївському руднику генерала В.Такайшвілі в районі сучасного села Федорівка. Відомий, наприклад, випадок суперечки за шахтних коней між адміністрацією рудника і революційно налаштованими селяни. Останні хотіли привласнити коней через те, що «підприємство генеральське». Не зайвим буде нагадати, що робочих коней із шахти підіймати на поверхню неможна (Державний архів Донецької області, фонд № 184, опис № 1, справа № 1, арк. 148). Багато дрібних шахт мало навіть кінний підйом. Більш того, відомі випадки кінної доставки вугілля рудниковими вузькоколійками («декавілевська колія») від промплощадок рудників до залізничних станцій. Наприклад: Добропільський рудник товариства Ерастівських копалень при станції Добропілля, Новоекономічний рудник Донецько-Грушівського товариства при станції Гришине – у перші роки свого існування (Проект Караківської залізничної гілки… СПб., 1913. – стор. 3). Були невдалі спроби спорудити таку ж саму вузькоколійку і на згаданому вище Григор’ївському руднику (Державний архів Донецької області, фонд № 184, опис № 1, справа № 1, арк. 152-154, 165, 172, 174). У радянські часи, зважаючи на оголошений курс на індустріалізацію та механізацію, кінна відкатка поступово «відправлялася на пенсію», але цей процес затягнувся на десятиліття, - коні працювали на шахтах до 50-х років ХХ століття. Наприклад, працювала дрібна шахта із глибиною ствола близько 50 м на території сучасного села Красний Лиман, де старожили розповідають, як вночі було чути, що кінь під землею тягне порожняк. Підйом там також до самого закриття шахти залишався кінним. Існують байки, як старий професор, який викладав шахтний транспорт, у часи Перебудови вчив студентів по старих довідниках, і наказував не читати (умовно) шосту главу (про кінну відкатку), а потім на екзамені виставив добрі відмітки тим студентам, які ту главу прочитали.
Кінна відкатка у вагонетках (кар'єр при ст. Ларине). Принципово від підземної мало чим відрізнялася.
Ілюстрація у путівнику "Катерининскою залізницею", випуск 2-й (Катеринослав, 1912)
Опис Донецького басейну, том 5-й, випуск 1-й, рік 1918-й, сторінка 359. Правила для підземних коногонів, -
тобто, як керувати тягловими кіньми під землею. В цих Правилах усе пречудово, -
особливо рекомендація "не їхати швидко, а їхати повільно"...
Згаданий вище процес «відправлення коней на пенсію» – далеко не радянське ноу-хау, і розпочався він задовго до революції 1917 року. Наприклад, на шахті НОД № 4 Преображенського рудника В.Файнштейна, станом на 1908 рік, відкатка горизонтальними виробками була ручною, похилими – за допомогою електричної лебідки (Кам’яновугільна промисловість Росії в 1908 році. Випуск 2-й, стор. 83-84). На шахті № 5 рудника Західно-Донецького кам’яновугільного товариства кінної відкатки не існувало взагалі – використовувалася ручна і механізована відкатка, остання – як горизонтальними, так і похилими виробками (Опис Донецького басейну. Том 5-й. Випуск 1-й, стор. 282-283). Для приведення підземних транспортних механізмів на шахтах Донбасу використовувалася енергія стисненого повітря, а також електрична енергія, яка була визнана для умов залягання вугілля у Гришинському районі найбільш перспективною. Так, у 1914 році на Гришинських копальнях англо-франко-бельгійського товариства (М.Каттавоз) було повністю завершено «електрифікацію підземних двигунів» (Звіт начальника гірничого управління південної Росії за 1914 рік, стор. 62). На Григор’ївському руднику в 1918 році правління акціонерного товариства кам’яновугільних копалень «Григор’ївка – Гришине» розробило програму реконструкції, яка серед усього іншого передбачала будівництво нових капітальних шахт і упровадження безкінечної канатної відкатки на бремсбергах цих шахт (Державний архів Донецької області, фонд № 184, опис № 1, справа № 1, арк. 150, 151). Однак події 1918-го, і наступних років, не надали змогу не те, щоби завершити, але й розпочати впровадження цієї програми.
Павло Белицький
«НІКО «Спадщина»