Навесні 1918 року (перед відновленням української влади в Гришиному) гірничі роботи на руднику акціонерного товариства кам’яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине» велися, але інтенсивними їх назвати складно. Видобуток майже зупинився, велися лише прохідницькі та розвідувальні роботи. В околицях працювали кустарні та напівкустарні копальні «селянського» типу: Давидова, Камінського, Шульмана, Астермана. На промплощадці рудника накопичилося близько 400 тисяч пудів (6,5 тис. т) вугілля. На травень 1918 року «Монотоп» встановив закупівельну ціну на донецьке вугілля в розмірі від 1 крб. 33 коп. до 1 крб. 65 коп., але залишалася проблема відвантаження продукції, оскільки рудник знаходився на значному віддаленні від залізниці. Загальна площа відводу землі для потреб рудника складала близько 40 десятин (43,7 га), з них 10,5 десятин (11,5 га) – поля, 9,5 десятин (10,4 га) – під покоси, інше – «незручна земля» (тобто, непридатна для ведення сільського господарства).
Фрагменти плану гірничих робіт по шахті № 1-2 рудника акціонерного товариства кам'яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине», лютий 1918 року
У травні 1918 року управляючий рудниками акціонерного товариства кам’яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине» Л.Рабінович першим потягом відправився до Харкова, де бачився із директорами означеного товариства С.Гольденовим і А.Кас’яновим, і обговорив поточний стан виробничих потужностей товариства. Було намічено наступну програму дій: а) ліквідація орендних договорів із кустарями і отримання плати з орендарів-боржників; б) прохідка нових шахт; в) будівництво казарм для робітників та будинків для службовців рудника; г) відкриття Сухецького роз’їзду для прийому вугілля, продаж накопиченого вугілля і вивезення його на станцію Мерцалове або Сухецький роз’їзд. Однак для виконання кожного пункту програми потрібно було докласти максимум зусиль.
Місце, де 100 років тому був Сухецький роз'їзд («стрілка 10-та верста»)
Проблема остаточного розрахунку із орендарями обтяжувалася фактичним безвладдям і відсутністю можливості керівництва рудника знайти захист власних інтересів. Наприклад, із закінченням терміну оренди кустар Н.Шульман мало того, що не розрахувався із акціонерним товариством за користування землею, так і ще продовжував нею користуватися. Управляючий Л.Рабінович нічого з цим не міг зробити, оскільки прийдешня влада захищала «робітників і селян». З куркулями Ради почали боротися значно пізніше. У серпні 1917 року Шахівським земельним комітетом землевідвід під рудник було зменшено до 100 десятин (109 га), з яких за часи «хазяйнування» «червоних» місцеві селяни вилучили на свою користь 60 десятин (65,6 га). Для вирішення цього питання в законний спосіб треба було відтворити майже з нуля українську судочинну систему, що потребувало часу. В даних умовах управляючому було рекомендовано звернутися до вказаних у тій розмові юристів Катеринослава (сучасного Дніпра), що зналися на таких справах. З боржників передбачалося стягнути неустойку в розмірі не менш ніж 50 тис. крб.
Кустарні шахти «селянського типу» - у дореволюційних виданнях
Будівництво нових шахт в умовах фактичної зупинки рудника акціонерного товариства кам’яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине» було питанням виживання підприємства в ті нелегкі часи («чим раніше – тим краще»), але питання знову ж упиралося у відсутність фінансів. Ситуація ускладнювалася тим, що верхні горизонти вугільних покладів були відпрацьовані шахтами генерала Токайшвілі, Пеняєва, орендарів. Для будівництва нової, більш глибокої шахти потужністю 4 млн. пудів (65,6 тис. т) на рік було обрано ділянку на південь від закритої шахти Мовергозе. Головна умова – сприятливі результати розвідки в цих місцях, яких поки що не було. Було намічено і резервну ділянку – поряд із діючою шахтою Давидова, але в даному випадку мали би місце певні незручності адміністративного характеру (шахти рудника розміщувалися би на значній відстані одна від одної). Передбачалося будівництво нової шахти глибиною 25 сажнів (близько 53 м), бремсберг якої передбачалося збити із уклоном шахти Мовергозе. Будівництво гірничих виробок потребувало близько 2 тис. крб. Крім того, на уклоні нової шахти передбачалося обладнати безкінечну канатну відкатку, на уклон і на стволи встановити лебідки великої потужності. Потужності лебідок і парових котлів, які малися на руднику в наявності, не вистачало для здійснення операцій транспорту і підйому, тому треба було придбати нові, а це – додатково 25 тис. крб. Всього на шахту, механізми, копри, будівлі та інше треба було витратити близько 100 тис. крб., яких не було. А в сприятливих умовах передбачалося будівництво двох шахт...
Рештки відвалу породи шахти рудника акціонерного товариства «Григор’ївка-Гришине» безпосередньо на місцевості та на склейці Генштабу РСЧА 1937-1942 років
Програма будівництва житла була зумовлена задіянням будівель рудника орендарями, які за найсприятливішому перебігу подій мали нескоро звільнити ці будинки. Робітники та службовці проживали у старому і маленькому будинку Мовергозе (який взимку не опалювався та не підлягав ремонту) і в сусідніх селах: Федорівка, Суворове, Михайлівка (Бойківка), але головним чином – у Григор’ївці (Разіному) та Новоекономічнмоу. В будинку Шинявського розміщувалися контора, лавка, амбулаторія і склад. Жоден нормальний службовець не погодився би проживати в таких умовах. Потрібні були приміщення для кваліфікованих робітників – слюсарів, ковалів тощо, а також для службовців. Було намічено будівельну програму-мінімум (якщо нові шахти не доведеться будувати) і програму-максимум (якщо шахти будувати доведеться). В першому випадку передбачалися витрати до 100 тис. крб. і побудувати восьмиквартирну казарму і чотириквартирний будинок. У другому випадку передбачалося витратити до 250 тис. крб. і побудувати дві восьмиквартирні казарми, два чотириквартирні будинки, новий склад із майстернями і конторою. Передбачалося задіяти привозні будматеріали (місцевий будівельний камінь з кар’єра на схід від Федорівки був поганої якості), а також підрядників, які вже були на приміті в управляючого Л.Рабиновича.
Рештки кар'єра будівельного каміння в районі села Федорівка і вихід в ньому на поверхню «язику» вугільного пласту у вигляді «сажі»
Найболючіше для акціонерного товариства питання – облаштування під’їзних колій до рудника – постало на порядку денному в 1911 році, але до 1918 року вирішено не було. У 1914 році, коли почалося будівництво залізниці Гришине – Добропілля, Міністерство шляхів сполучення запропонувало тодішньому власнику рудника в маєтку Григор’ївка – генералу В.Токайшвілі – побудувати за рахунок держави під’їзну колію стандартної ширини до межі маєтку (близько 4 верст), звідки від кінцевої станції мали відходити до шахт ґрунтові та рейкові під’їзні шляхи. Але уся будівельна вартість мала бути поверненою в державу за рахунок додаткових приплат до існуючих тарифів. Такі умови не влаштовували генерала, і вирішення питання з будівництвом так званої Григор’ївської гілки затяглося на невизначений термін.
На літо 1918 року було заплановане відкриття Сухецького роз’їзду для прийому вугілля. Собівартість пуда (16,4 кг) вугілля з рудника акціонерного товариства кам’яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине» була визначена у 50-60 коп. Роз’їзд знаходився поряд із німецькою колонією Сухецька у 5-6 верстах від шахт рудника. Гужове підвезення вугілля на роз’їзд обходилося для рудника у 15-20 коп. з пуда, і у випадку реалізації палива за цінами «Монотопу», товариство «Григор’ївка-Гришине» мало би виручку від реалізації пуда вугілля близько 40 коп. Гужова доставка вугілля на станцію Мерцалове обходилася у 25-30 коп. з пуда, плюс 7-10 коп. – станційні витрати, і таким чином товариство отримувало з пуда по 30 коп. У випадку будівництва рудникової вузькоколійки з кінною тягою до роз’їзду Сухецький підвезення вугілля вагонетками мало обійтися товариству в 6-7 коп. з пуда, то ж прибуток від реалізації вугілля очікувався в розмірі не менше 50 коп. з пуда. То ж, було обрано спорудження рудникової вузькоколійки до роз’їзду Сухецький. При довжині вузькоколійки з роз’їзами протяжністю 3,5 версти, вартість вкладання колії оцінювалася у 100 тис. крб., рухомий склад (20-25 вагонеток із дерев’яним кузовом ємністю 1,3-1,5 т) – до 25 тис. крб. На придбання тяглових коней передбачалося витратити 10-15 тис. крб. На відкриття Сухецького роз’їзду для прийому вугілля було заплановано витратити 5-10 тис. крб. То ж вузькоколійка мала обійтися товариству в суму до 150 тис. крб.
Доставка вапнякового каміння вузькоколійкою з кінною тягою в Ларінському кар'єрі до залізничної станції загального користування.
Приблизно така передбачалася і на руднику акціонерного товариства кам’яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине»
Рудникова вагонетка із дерев'яним кузовом
Таким чином, програма реконструкції рудника акціонерного товариства кам'яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине» при повному її виконанні (з урахуванням непередбачуваних витрат) потребувала фінансових вливань у розмірі більш ніж 600 тис. крб.
Внаслідок налагодження роздрібної торгівлі вугіллям, у селян-орендарів з’явилася реальна готівка. Рудник же не міг отримати свої кошти за вугілля, оскільки мав відправити велику кількість «чорного золота», а гужовий транспорт був для цієї справи малопродуктивним і занадто дорогим. В результаті, виникло замкнене коло: для отримання коштів, необхідних на реалізацію наміченої програми, треба було реалізувати накопиченого вугілля, відправивши його на Сухецький роз’їзд, але на відправку наявних коштів не було. Московські члени правління акціонерного товариства кам’яновугільних копалень «Григор’ївка-Гришине» (Україна в 1918 році виявилася відокремленою від Москви) запропонували отримання коштів саме від реалізації вугілля, і на них товариство мало спорудити вузькоколійку. Про безглуздість даної «поради» свідчить той факт, що влітку 1918 року товариство не могло отримати навіть свій багаж, який зазвичай отримувало через вантажну станцію Мерцалове (гілка Гришине – Добропілля у 1918 році була виключно із вантажним рухом, найближча пасажирська станція Гришине – не менш ніж у 15 верстах від шахт рудника). Так, у липні 1918 року управлінням Запорізької (Катерининської) залізниці на аукціонні торги було виставлено незатребувані вантажі та багаж, в тому числі – 145 пудів толю покрівельного (50 місць) зі стартовою ціною 800 крб. Відправником вантажу значився дехто Вайнеров, станція Маріуполь, одержувачем – акціонерне товариство кам’яновугільних копалень «Григоріївка-Гришине», вантаж від самого початку спрямовувався на станцію Мерцалове (накладна № 79219).
Липова балка в районі сел Суворове і Федорівка, де відбувався вуглевидобуток
Частково мало розрідити становище намічене будівництво залізниці Краматорська – Царекостянтинівка (Комиш-Зоря), і далі – на Маріуполь. Поряд із шахтами рудника означеного товариства мали побудувати станцію Паровична, в вузькоколійка (як тимчасовий захід) були би вже не потрібна. Але будівництва і відкриття даної залізниці слід було дочекатися…
Проектована залізниця
Краматорська - Маріуполь (пунктир)
на схемі у виданні 1919 року
Павло Белицький, ГО "НІКО "Спадщина"
Використано матеріали фонду № 184 Державного архіву Донецької області