Перші документальні свідчення про розробку вугілля на території сучасного Покровського району стосуються села Сонцівка (колишнє Красне) і смт Гродівка. Втім, краєзнавці Гродівки впевнені, що перша шахта в «західній частині Донецького кам’яновугільного кряжу» відкрилася саме у них. За думкою гродівців, це була шахта Мазурка, що названа за прізвищем її власника. Шахта нібито знаходилася в західній частині колишнього колгоспного двору в Гродівці. Але документальних свідчень як про шахту, так і про її власника «селянина Мазурка» особисто, досі не виявлено. Та й Гродівка була не першим населеними пунктом Гришинського вугленосного району, де почали копати вугілля, - ще в 30-40-х роках XIX століття вугілля кустарним способом видобували в Курахівці.
Фрагмент геогностичної карти Носових (1869 рік) із зображенням кам'яновугільних відкладень в арйоні Гродівки, Новоекономічного
Проте, виявлені документальні свідоцтва про початок видобутку вугілля в Гродівці в середині XIX століття вказують саме на селянські копальні, - в тому числі це стосується Гродовского рудника, що розроблявся селянами. Згідно із даними «Військово-статистичного огляду Російської імперії» (СПб., 1850), в середині XIX століття розробка вугілля проводилася в селі Гродівка «у вершинах річки Казенний Торець». Дрібними «шурфиками» розроблявся пласт вугілля потужністю близько 0,6 м. Брати Носови так описували цей «рудник»: «На лівому боці р. Казенного Торця, біля с. Гродівки, у проваллі, поблизу криниці лісничого, знайдені 3 пропластки кам’яного вугілля… у глинистому сланці, найбільш потужний з них розробляється селянами на виході». Станом на 1862 рік, в районі Гродівки вказані вже два місця вуглевидобутку: «Річка Казенний Торець. На річці Журавці, що впадає в Казенний Торець, біля казенного селища Гродівка – 1 фут 9 дюймів; там же, в Сухому Яру – 1 фут 2 дюйма» (відповідно, близько 50 і 35 см).
"Селянська" шахта
Не дивлячись на те, що Гродівку можна, нехай і з деякими припущеннями, вважати першим населеним пунктом у Покровському районі, де розпочали видобувати вугілля, інформація про подальший перебіг кустарної розробки тамтешнього родовища вкрай обмежена. Відомості з’являються після утворення Південно-Російського (акціонерного товариства, що згодом відкрило капітальний Гродівський рудник (прототип сучасної шахти № 5-6 ім.Г.Димитрова). Це є непрямим свідченням про те, що потужних покладів вугілля тут не знаходили до самого передреволюційного періоду промислового підйому, а видобуток із копалень при селі Гродівка був мізерним. Куди більшими були обсяги видобутку вапняку.
Інформація про приватного підприємця Крюкова, який у 1907 році знайшов тут двохметровий пласт вугілля на глибині 50 м, і продав його у 1909 році французькому акціонерному товариству, була взята із сучасного геологічного звіту, і не підтверджується документами тієї епохи. Ані слідів «французького акціонерного товариства», ані шахти, яку те товариство начебто відкрило на місці сучасної шахти № 5-6, знайти не вдалось. Але за постаттю «такого собі» Крюкова може стояти ні хто інший, як славетний кустар О.П.Євтухов, про якого мова піде згодом.
Уривчасті дані про роботу дрібних вуглекопалень у Гродівці знаходимо у документах, датованих початком ХХ століття. Так, у 1900-1901 господарчому році по станції Гришине 4,5 вагони вугілля відправив мешканець Гродівської волості Є.Є.Пріцкау. Працювали Гродівські селянські копальні на початку ХХ століття і з боку Селидівки – в районі сучасної Новогродівки. Вугілля з шахт йшло як на власні потреби. Так і відвантажувалося на станціях Гришине і Желанна. Багато селянських шахт працювали західніше села Гродівка. Так, по балці Сінна розроблявся пласт вугілля потужністю 0,7 м на глибині 17-28 м декількома селянськими шахтами. На лівому березі річки Журавка цей пласт розкривали селянські шурфи, але важко визначити, в які роки ці шурфи було пройдено.
Наприкінці 1912 року Ф.Є.Іевлев і В.Ф.Вальтон уклали договір оренди землі селян громади села Гродівка, на якій вже з наступного року почалася геологорозвідка силами товариства Гродівских копалень. Шахти Гродівського рудника, - передвісника сучасної шахти № 5-6 ім. Г.Димитрова, - розробляли пласти l7 «Товстий» (у О.О.Гапєєва - m2), l6 (m3) «Тонкий», l1 (l7) «Шостичвертєвий», був розкритий пласт k8 «Аршинний». Будівництво шахти № 5-6 почалося в 1915 році. Пласти l1 і k8 пізніше були розкриті й на Новогродівській дільниці.
Не дивлячись на відкриття у 1912-1917 роках на землях Гродівських селян капітальних рудників, кустарні копальні в районі Гродівки продовжували працювати і після революції 1918-1921 років. У 1924 році невеличка селянська шахта працювала біля дороги від Новоекономічного рудника на Гродівку. На радянських і німецьких картах 30-х – 40-х років ХХ століття вказані стволи шахт в районах західніше шахти № 5-6 (до 11-го блочку залізниці Ясинувата – Чаплине), в Сухому яру, в долині річки Сінної (хутір Московський). На залишки старих розробок вугілля в районах Ульянівки (Малинівки) та Єлизаветівки є посилання в радянських джерелах 20-х – 40-х років. І врешті-решт, в 1943-1945 роках в районі шахти № 5-6 (колишня ім.Г.Димитрова) були відкриті 2 дрібні шахти «Гродівські-Південні».
***
Перші документальні свідчення про видобуток вугілля на землях селян вказаного населеного пункту датовані 1862 роком, то ж прийнято вважати, що перші кустарні копальні тут було відкрито в середині XIX століття. У «Матеріалах для географії та статистики…» вказано: «На річці Казенному Торці при селі Новоекономічне – [розробляється пласт вугілля потужністю] 5 футів 9 дюймів». Слід зазначити, що існувало два центри кустарного вуглевидобутку на землях селян Новоекономічного: на правому березі річки Казенний Торець і західніше села – на території сучасного міста Мирноград. Вважається, що перша вугільна ділянка досить швидко вичерпала себе, однак ствол шахти на березі Казенного Торця на південній околиці села Новоекономічне був навіть нанесений на німецькі карти середини ХХ століття.
Брати Носови вказують на 3 вугільні пласти на лівому березі річки Казенний Торець по балці Сінна (потужністю 0,5 м, 0,7 м і 0,5 м), розкриті першими селянськими шахтами.
Однією з перших копалень в районі Новоекономічного вважається Караківський рудник генерал-майора М.І.Шабельського. Територіально він знаходився посередині між містом Мирноград і селом Лиман. Міністерство державного майна дозволило розробку цього пласта на селянських землях поміщику Шабельському за щорічну плату 80 крб. сріблом. Рудник був розташований «на 14-й версті від [поштової] станції Гришине по дорозі від Слов'янки на Бахмут» на землях казенного села Новоекономічне. Розроблявся пласт коксівного вугілля потужністю 3 фути 9 дюймів (1,14 м).
В 1862-1864 роках розробляли пласти вугілля, що знаходилися неглибоко відносно денної поверхні (10-12 сажнів). Зустрічалися пласти вугілля потужністю від 2,5 до 4 футів. При глибині шахт до 40 футів (12 м) вугілля було крихке, - лише більш глибокі шахти розкрили якісне вугілля на горизонті 12,5 сажнів. Вже в середині 60-х років XIX століття це родовище вважалося одним із найкращих у місцевості, оскільки було щільним і містило мало сірки. В 1862 році було видобуто 15 тис. пудів, у 1863 році – 50 тис. пудів, у 1864 році – 75 тис. пудів, у 1866 році – 155 тис. пудів вугілля. Вугілля збувалося на місці по 5 коп. за пуд, а також поставлялося в Слов’янськ на солеварні й Петровський металургійний завод (сучасне Єнакієве).
П.І.Фомін вказував: «Вугілля коксівне, видобувається в великих шматках і не вивітрюючись переносить далеке перевезення. Працюють [в підземних виробках] за допомогою кам'яної кріплення. Підйом вугілля і людей – на канаті ручними вертикальними воротами. Водовідлив – цебрами. Видобуток – не більше 150000 пудів на рік. Плата робочим – відрядна, з кубічної сажні кам'яного вугілля, в розмірі від 8,50 до 10,50 крб. за сажень, дивлячись по глибині шахти. Працюють селяни сусіднього села Каракова артілями по 10 чоловік кожна... Хороша артіль, за словами Іваницького, виробляє на добу одну кубічну сажень, з доставкою наверх і з кладкою в сажень. При обліку заробітку, приймається в розрахунок лише крупне вугілля, невелике ж вугілля робочі зобов'язані підняти нагору безкоштовно, і в рахунок видобутку він не йде... Наймання робітників для видобутку вугілля починається після закінчення польових робіт, з жовтня, і роботи виробляються до початку сезону сільськогосподарських робіт, коли селяни в усьому цьому районі кидають роботи в копальнях». Караківське вугілля також поставлялося до Слов'янська на солеварні.
В середині 70-х років XIX століття вуглевидобуток на копальні Шабельського припинилася. Станом на 1872 рік, 3 шахти Караківського рудника (з числом робітників – 16) видали 60 тис. пудів вугілля. Паливо продавалося на місці по 1...1,2 крб. за 12-пудову чверть. Згідно підшивці номерів «Гірничого журналу» за 1875-1883 роки, на Караківській копальні в 1873 році було видобуто 60 тис. пудів, в 1875 році – 10 тис. пудів; в 1874, 1876-1879 роках шахти не діяли, а з 1880 року копальня не числиться у відповідних документах. «Караковський рудник на землі селища Новоекономічне (Каракова), орендований паном Шабельським. Пласт в 4 фути 1 дюйм товщини. Шахт – 2. Протягом 1874 року не працював». Серед причин різкого згасання і припинення вуглевидобутку на руднику називають: відсутність поблизу залізниць і судноплавних річок, смерть на початку 70-х років генерал-майора М.І.Шабельського, а також – характер вуглевидобутку, який був кустарним, або близьким до кустарного.
Старі шахти із кінним барабаном
Є інформація, що рудник Шабельського був далеко не першим і не єдиним підприємством, яке розробляло вугілля на землях Новоекономічного. В безпосередній близькості до рудника працювали й дрібні селянські копальні. З цього приводу вказано: «Селяни села дрібними шахтами розробляли пласти, потужність яких коливалася від 0,36 до 0,89 метра. Ці пласти отримали назву «сажа». Уже тоді [інженер А.С.Бріо з Харкова, який займався хімічними дослідженнями вугілля] стверджував, що вугілля з Новоекономічного може бути використане для видобутку газу... Більшість селянських шахт на землях, що належать громаді села Новоекономічне, було зосереджено по балці Грузькій (сучасна територія міста (Димитров), між балками Матюхіна і Водяна, на схилах яру Ключового (північно-західна і західна околиця села). У балці Саприкіна (сучасна територія міста (Димитров) селяни Новоекономічного при ритті колодязя наткнулися на вугільний пласт... Потім цей пласт розробляли відразу на дванадцятьох селянських шахтах. Шахти (дудки, колодязі) в той час представляли собою ями глибиною від 10 до 20 сажнів і до 2 аршин в діаметрі. Горизонтальні вироблення віддалялися від стовбура на відстань не більше 40 сажнів. На кожній з таких шахт працювали по 10-20 чоловік» (в цитаті стилістика автора збережена).
Станом на зиму 1880-1881 років, селяни Новоекономічного видобували вугілля на власних землях неглибокими шахтами (15…25 м) по балках Сінна й Матюхина. С.П.Луковенко вказує на рудник Тягунова. За даними К.А.Скальковського, в 1878 році в західній частині Донецького кряжу було облаштовано рудник П.С.Розена (Розинга?). Станом на 1879 рік працювали 2 шахти П.С.Розена, які протягом звітного періоду видали 7,5 тис. пудів вугілля. В 1882 році П.С.Розен взяв у оренду родовище вугілля в районі села Новоекономічне строком на 18 років. Перші 6 років орендар зобов’язувався сплачувати по 600 крб. на рік, наступні 6 років – по 1000 крб. на рік. Втім, рудник Розена на землях Новоекономічного функціонував лише до 1884 року (дані С.П.Луковенко)
Таким чином, селянські шахти практично нічим не відрізнялися від описаного вище «рудника». Закриття Караківського рудника не викликало ніякої катастрофи ані для місцевих жителів, ані для місцевої кам'яновугільної промисловості, через наявність його «аналогів» поблизу, які продовжували розробку надр на території, що належала селянській громаді казенного села Новоекономічне. З 1884 року тут працювала шахта О.М.Жуковського. Станом на 1886-1887 роки, Новоекономічна копальня О.М.Жуковського при станції Гришине видобувала по 360 тис. пудів вугілля на рік (тобто, більше, аніж Караківський рудник генерала Шабельського) при річній видобувній здатності 600 тис. пудів.
У 80-х – 90-х роках XIX століття на землях Новоекономічного мали місце перші спроби налагодження промислового вуглевидобутку. Про Гришинську копальню Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства (голова правління – Де-Макар), можна сказати наступне: «На землях Новоекономічної сільської громади і на сусідніх землях видобувався вугілля вже з 1882 року (Південно-Російським Дніпровським металургійним товариством та іншими особами). Розроблялися пласти біля річки [Казенний] Торець... товщиною від ¾ до 1 ½ аршин. Внаслідок труднощів в роботах через пливуни і нестачу технічних засобів боротьби з ними, роботи ці не могли розвинутися, і видобуток... був невеликим». Це товариство робило спроби розробки вугілля по балках Водяна, Грузська, Сінна, Матюхіна та ін. В сучасному розумінні – на території північної частини Мирнограда (на схід і північний схід від шахти «Центральна»), в Новоекономічному і на схід від села Лиман. Розроблялися пласти вугілля на глибині 20-30 м. Промисловій розробці перешкоджав великий приплив води. Назва балки Водяна говорить сама за себе, - по балці були виявлені кілька джерел, що били і виходили з вміщуючих порід. Станом на 1893 рік, деякі шахти Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства ще діяли. «Робилися спроби розробки кам’яного вугілля, але ці спроби часто закінчувалися невдачею, оскільки за справу бралися люди зовсім недосвідчені, з малими капіталами, й застосовували при розробках найпримітивніші способи».
Покровськ і Мирноград. Карта кінця 30-х - початку 40-х років минулого століття
Протягом першої половини ХХ століття тут тісно перепліталися, доповнювали один одного, кустарний і промисловий видобуток вугілля. Десь із середини ХХ століття зародження кустарного вуглевидобутку на території міста Димитров стали пов’язувати з іменем приватного підприємця селянського походження, уродженця Орловської губернії, О.П.Євтуховим. Це, звісно, не відповідає дійсності, - шахти на землях села Новоекономічне існували задовго до появи тут Євтухова. Раніше вважали, що «дід Панас» з’явився в наших місцях десь у 1908-1909 році. Спогади Н.Доброноса і документи дореволюційної епохи рисують дещо іншу картину. У 1904-1905 господарському році завантаження трохи більше одного вагону (750 пудів) вугілля по станції Гришине забезпечив О.П.Євтухов. У 1906-1907 господарському році цей підприємець відвантажив по станції Гришине 7,8 тис. пудів вугілля. То ж, «дід Панас» з’явився у Новоекономічному не пізніше 1904 року.
За даними С.П.Луковенко, з посиланням на вказані спогади, у документах мова йде про дві різні кустарні копальні, що були закладені в різних місцях по околицях сучасних міста Мирноград і селища Новоекономічне. Ось що він пише: «Першою з них називають дрібну копанку в районі блоку № 5 сучасної шахти імені О.Г.Стаханова. Вона перебувала на протилежному боці балки ... а розроблявся на ній пласт «ясен», що виходив на поверхню... Що стосується цієї шахти, то шурф вирили вище балкою. Але... шахта була в трясовині. З шахти через верх йшла вода. Тому шахту закрили. Євтухов домігся у місцевої влади дозволу на будівництво другої шахти. Працювали артіллю». Залишки породного відвалу цієї шахти збереглися до наших днів.О.П.Євтухов приступив до пошуків вугільних пластів на землях села Новоекономічне. Але протягом трьох років про це достеменно ніхто нічого не знав, якщо не брати до уваги чутки, що «дід Панас знайшов «сажу». Ці роки він, на основі виявлених малопотужних пластів, що залягали на невеликій глибині, і в окремих випадках виходили на поверхню, усвідомлено і цілеспрямовано вів пошук основного пласта вугілля Гришинського вугленосного району.
У 1908 році посилилися пошуки промислових пластів вугілля на захід від села Новоекономічне. Розгорнулося будівництво шурфів, почали відкриватися нові кустарні шахти. Знайшов нові виходи пластів на денну поверхню і О.П.Євтухов. На початку 1909 року він уклав договір з громадою села Новоекономічне про оренду ділянки землі в балці Весела – в 4 десятини. За умовами орендного договору, О.П.Євтухову виділявся земельну ділянку терміном на 10 років з орендною платою в перші 3 роки – 600, а в наступні – 1000 крб. в рік і безкоштовним наданням селянській громаді 1000 пудів вугілля на рік. Приватний підприємець набрав артіль і почав рити чергову «дудку». Так був відкритий Олександрівський рудник. Щодо розробки вугільного пласту l7 «Товстий», основного в «Гришинській» свиті вугілля, який за свідченнями О.О.Гапєєва вперше у 1911 році розкрив О.П.Євтухов, - це навряд чи сталося саме на Олександрівському руднику. Своє перше вугілля ця шахта видала вже наприкінці 1909 року. В 1910 році на шахті працювало 28 осіб, в 1911 році – до 16 чоловік. Олександрівський рудник знаходився в районі сучасного ДЕМЗ (м. Мирноград). Глибина підйомної шахти, обладнаної кінним воротом, становила 56 сажнів; також працювала вентиляційна шахта. У 1910 році тут було видобуто 160 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 0,3 млн. пудів на рік. У 1911 році видобули 111 тис. пудів вугілля, і видобувна здатність на 1912 рік була встановлена в розмірі 100 тис. пудів на рік. Шахта почала допрацьовувати своє поле. Тому в 1912 році О.П.Євтухов продав свою шахта Є.Н.Шпунтовичу.
Для Мирнограда і Новоекономічного О.П.Євтухов (Євнухов, Явтухов, Крюков?) – легендарна особистість, але при цьому до останнього часу не було жодної вулиці, названої на його честь. Проте залишилися безліч легенд і переказів про «діда Панаса», більшість з яких, все ж таки, мають під собою реальну основу, хоча й частка перебільшення в них немала. Відомий Євтухов і за межами Новоекономічного. Одним із прізвиськ О.П.Євтухова було «дід Крюк» (за зайву жорсткість відносно тих, хто потрапив у немилість), і жителі села Лиман розповідають, що в районі колишнього хутора Мирне і дачного селища була «хата діда Крюка, який продав шахту на Центральній». О.П.Євтухов також причетний до пошуку і розробки Гришинського вугілля в районі Гродівки, Григор’ївки (Разине), Заячої балки (Малинівки, колишньої Улянівки), і Бахмутської солі.
Станом на 1910-1913 роки, в Новоекономічному працювали й інші селянські шахти. Їх спіткала така сама доля, як й Олександрівський рудник Євтухова. Всі шахти були обладнані кінним воротом. Їх продуктивність коливалася від декількох тисяч до сотень тисяч пудів вугілля на рік. Територіально всі селянські шахти села Новоекономічне на початку ХХ століття знаходилися в північній частині сучасного Мирнограда. На шахті А.І.Карпова в 1910 році працювали 45 робочих, а річний видобуток склав 230 тис. пудів при видобувній здатності 0,45 млн. пудів вугілля на рік. Шахта А.М.Фоміна, як і шахта Євтухова, в 1910 році видала на-гора 160 тис. пудів при видобувній здатності 0,3 млн. пудів. Тут працювали 28 робітників. На схід від сучасної шахти «Центральна», між яром Ключовим і балкою Водяна працювала шахта М.С.Єрьоменко (Яременко?), на якій в 1910 році видобули 230 тис. пудів, видобувна здатність – 0,45 млн. пудів. Тоді на шахті працювали 45 робітників. Але в 1911 році на копальні значилося 5 підземних робітників, а річний видобуток склав 15 тис. пудів вугілля, причому видобувна здатність на 1912 рік не встановлювалася. Причина стрімкого спадання видобутку: розроблявся пласт вугілля потужністю близько 0,5 м. У балці Дякова (північна частина Мирнограда) працювали 8 шахт, власником яких був А.В.Качанов. На кожній шахті працювали по 15-20 чоловік, і їх сумарний видобуток становив 70 тис. пудів вугілля.
Знаряддя праці шахтарів кустарних шахт. Ілюстрація радянського періоду
Дискусійним є питання про роль О.П.Євтухова у розвитку вуглевидобутку на землях Новоекономічного та в районі Мирнограду. Як бачимо з вищесказаного, «дід Панас» не був ані першовідкривачем вугільних пластів на землях Новоекономічного, ані власником першого капітального рудника в Мирнограді. Втім, О.П.Євтухов не просто шукав шляхи збільшення прибутку від розробки вугілля й перепродажу шахт з перспективними ділянками вугільного родовища, - він цілеспрямовано шукав основний вугільний пласт Гришинського вугленосного району, і знайшов його, - можливо, що й першим. Після революції 1917 року О.П.Євтухов одразу визнав радянську владу, і навіть «ходив у начальниках із маузером на боці», що сприяло «канонізації» вже в радянський період «діда Панаса» в якості головної діючої особи в історії вуглевидобутку в Новоекономічному. Окремої розмови заслуговує тема про «безграмотність та бідність» О.П.Євтухова. Цілком можливо, що джерелом таких чуток у свій час були відомості про походження кустаря. Але належність до класу селян не означає цілковитої безграмотності, й навіть бідності. По-перше, О.П.Євтухов був власником декількох домівок на землях села Новоекономічного і в околицях, в тому числі – з дерев’яними підлогами, що на той час для села було великою рідкістю. По-друге, «дід Панас» повинен був мати який-неякий стартовий капітал, щоб платити заробітну платню артільникам. А шахт у нього набереться добрий десяток. По-третє, восени 1912 року О.П.Євтухов стає членом Південно-Російського товариства кам'яновугільної промисловості, - того самого, що відкрило на землях села Гродівка потужний рудник, сучасним втіленням якого є шахта № 5-6 ім.Г.Димитрова. Щодо безграмотності – теж типова теза у радянських переказах про діючих осіб кустарного вуглевидобутку в Донбасі. Євтухов був власником не такої вже й малої шахти, - Олександрівського рудника. Також «дід Панас» самостійно вів геологічні пошуки вугільних пластів, знайшов основний пласт вугленосного району, і не лише його. Про яку безграмотність може взагалі йти мова? Є усі підстави вважати, що розмови про безграмотність і бідність – чергова радянська вигадка, щоб зробити з приватного підприємця Євтухова ідеологічно правильного персонажа Євтухова.
Хто ж був насправді основною діючою особою в історії зародження промислового вуглевидобутку в Мирнограді?
У 1910 році Новоекономічне відвідав підприємець Н.Д.Кречунеско, який в лютому 1911 року розпочав переговори із селянською громадою. У вересні 1911 року був підписаний договір між громадою села – з одного боку, й підприємцями Н.Д.Кречунеско і Ф.Є.Ієвлевим - з іншого. Згідно з договором, пайовикам виділялися терміном на 30 років 60 десятин 134 квадратних сажнів сільській землі для розробки вугільного родовища. Орендна плата з боку пайовиків громаді села становила 189 тис. крб. на рік. При цьому, загальні витрати на розробку нового родовища досягали 500 тис. рублів на рік. У договорі згадуються 4 десятини землі, яку вже орендував для таких самих цілей О.П.Євтухов. Пайовики приступили до будівництва шахт № 1, № 3 та № 5 нового рудника.
Відносно назви нового рудника – в 1912 році за ним закріпилися дві назви: рудник Кречунеско і Ново-Економічний рудник. Друга назва стала офіційною з 1913 року. В 1912 році офіційним власником рудника стало Донецько-Грушівське акціонерне товариство (голова правління – Л.Г.Рабінович).
План Новоекономічного рудника, 1914-1916 роки
Шахта № 1 (зараз – територія ДЕМЗ, місто Мирноград), де працювало 500 чоловік, стала до ладу в 1912 році, але її поле було швидко відпрацьовано, і шахту продали. В цьому ж році вступила в дію шахта № 3 (з 1946 року - № 3-3 «біс»), терикон якої знаходиться в центрі північної частини нинішнього міста Мирноград. До 1913 року також були відкриті шахти Ново-Економічного рудника № 2 і № 4. Шахти розробляли пласт l7 «Товстий» потужністю 1,5 м.
«Одним з найбільших кам'яновугільних підприємств, що виникли в північній частині Гришинського [кам'яновугільного] району, є Донецько-Грушівське акціонерне товариство кам'яновугільних і антрацитових копалень.У 1912 році зазначене Товариство заорендувало у товариства селян села Новоекономічне Гродівської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії їх землю в кількості 8637 десятин для розробки кам'яного вугілля терміном на 30 років...На землі, яка розробляється Донецько-Грушівським товариством, вважаючи простягання поки тільки близько 5 верст і розробку – до глибини 200 сажнів вертикальних, в зазначених 5 пластах видобуток обчислюється в розмірі 3,5 млрд. пудів... В даний час (до 1913 року, - прим.) Товариством обладнані вже 3 шахти і в поточному році буде видобуто близько 2 млн. пудів вугілля».
У 1912 році видобувна здатність Ново-Економічного рудника була встановлена на позначці у 10 млн. пудів вугілля на рік. Вже в 1913 році тут планували видати 8 млн. пудів вугілля. Однак, це були занадто сміливі плани, оскільки для налагодження таких обсягів вуглевидобутку були потрібні серйозні геологічні розвідки, які б засвідчили про можливість промислової розробки вугілля, і будівництво під'їзних шляхів. За звітний 1913 рік видобуток вугілля на Ново-Економічному руднику (4 шахти) склала 3,806 млн. пудів (з них 1,918 млн. пудів – за перше півріччя звітного періоду) при 412 робочих. На кожній з шахт рудника видобували по 9-12 тис. пудів вугілля на добу. У 1913 році видобувна здатність рудника була знижена до 5 млн. пудів на рік, однак в результаті часткового зняття проблеми пропускної здатності доставки вугілля на залізничну станцію Гришине (див. нижче), на 1914 рік вдалося знову підняти «планку» видобувної здатності до 8 млн. пудів вугілля на рік.
У 1913 році маркшейдер М.В.Пафомов виробляв перевірку плану гірничих робіт на Ново-Економічному руднику. Зі звіту начальника Гірничого управління Південної Росії за 1911 рік: «Поблизу села Ново-Економічне Гродівської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії зроблені розвідувальні роботи на пласті кам'яного вугілля, які дали наступні результати: 2-мя шурфами глибиною 14 і 14 ½ сажнів пересічений пласт вугілля потужністю 0, 21 сажнів при [породному] прошарку 1 вершок. Вугілля слабке, містить багато золи і на поверхні розкладається».
У 1913 році на території Ново-Економічного рудника Донецько-Грушевського товариства були «...побудована і обладнана механічна майстерня; побудована невелика тимчасова вмивальня для робітників з паровим опаленням; розпочато проходку «Центральної» шахти з бетонним кріпленням і діаметром 2 сажні; закладена начорно споруда нового будинку для електричної станції та котельні; побудовані з цегли 3 казарми кожна на 36 чоловік і 4 будинки з 12-ю квартирами для сімейних робітників; шахта № 2 розширена і поглиблена до горизонту 36 сажнів; закладена углубка шахти № 1».
Ще одне питання, яке викликає суперечки серед краєзнавців, - це нумерація шахт Ново-Економічного рудника. Справа в тому, що шахту № 1 Ново-Економічного рудника часто плутають із шахтою № 1-2 «Центральна». В дійсності, це дві різні шахти. Шахта «Центральна» була збудована у 1913-1916 роках, і на сьогодні є одним із діючих дореволюційних вугільних підприємств Донбасу. Шахту № 1 Ново-Економічного рудника будували з 1911-12 року, станом на 1913 рік розпочали її заглиблення, але вже після 1915 року шахту закрили. У звітах начальника гірничого управління південної Росії за 1913-1915 роки ці дві шахти фігурують паралельно. Наприклад, у звіті за 1915 рік, шахта № 1 описується як шахта із дерев’яним копром і дерев’яним кріпленням, а шахта «Центральна» - із металевим копром і залізобетонним кріпленням.
Багатим на події був 1914 рік для Ново-Економічного рудника Донецько-Грушівського акціонерного товариства кам'яновугільних і антрацитових копалень. Тут на 4 шахтах (482 робітників) протягом року було видобуто 5,1 млн. пудів вугілля при видобувній здатності 12 млн. пудів. Слід також враховувати, що в 1913 році Товариство, в разі негайного будівництва ширококолійної під'їзної залізничної колії, планувало збільшити вуглевидобуток до 6 млн. пудів на рік. Крім будівництва під'їзної колії, «на Ново-Економічної копальні Донецько-Грушівського товариства:
а) закінчена проходкою Центральна шахта завглибшки 60 сажнів, круглого перетину, що має діаметр 2 сажні «в світлі», кріплена бетоном;
б) розпочато будівництво надшахтної будівлі;
в) приступили до будівництва [комплексу] механічного сортування продуктивністю до 15 млн. пудів на рік для цієї ж шахти;
г) споруджено будинок електричної станції (...);
д) розпочато встановлення двох турбогенераторів трифазного струму ... потужністю в 1000 кВт при напрузі в 3150 В;
е) закінчено проходження пливуна на шахті № 3 комбінованим способом (чавунний кесон і труби Гаазе);
ж) побудовано: 1 двоповерховий чотириквартирний кам'яний будинок для службовців, 1 двоквартирний одноповерховий також для службовців і 33 кам'яних будинки для робітників; (...)
к) при Центральній шахті розпочато встановлення залізного копра висотою в 23 м і залізної естакади висотою 6,5 м загальною довжиною в 100 сажнів».Вже в 1914 році шахта «Центральна» Ново-Економічного рудника видала 1,9 млн. пудів вугілля, а шахта № 3 того ж рудника – 0,9 млн. пудів мінерального палива. На руднику були «буровими свердловинами глибиною від 11,83 до 26,32 сажнів, шурфами і ровами розвідувальні роботи з метою відшукання місця без пливуна, зручного для закладки нової шахти. З метою ж відшукання достатньої кількості доброї води був закладений один абіссінський колодязь глибиною 10 сажнів».
На Ново-Економічному руднику Донецько-Грушівського акціонерного товариства кам'яновугільних і антрацитових копалень у 1915 році (4 шахти, 1018 робітників) видобули 10,7 млн. пудів вугілля при 14 млн. пудів на рік видобувної здатності. Показники роботи рудника практично відповідали скоригованим плановим, які станом на 1914 рік для 1915 року становили 11 млн. пудів вугілля. Однак в 1915 році видобувну здатність і планований видобуток для рудника на 1916 рік збільшили до 18 млн. пудів. Слід також враховувати, що в 1913 році Товариство, в разі негайного будівництво ширококолійної під'їзної залізничної колії, планувало збільшити вуглевидобуток в 1915 році до 15 млн. пудів мінерального палива на рік.
У 1915 звітному році на руднику були зроблені наступні технічні удосконалення: «розпочато проходку підйомної шахти на нижній пласт потужністю 1 ¼ аршини, і пройдений вентиляційний глибиною 20 сажнів шурф на той же пласт». На Центральній шахті «закінчено встановлення залізного копра висотою 25 м; на першому горизонті розпочато встановлення двох відцентрових електричних насосів, кожен продуктивністю в 100 куб. м води на висоту 150 м; встановлена парова машина потужністю в 125 кінських сил». Крім того, на руднику «закінчено спорудження будівлі механічного сортування та обладнання його механізмами, що приводяться в дію за допомогою електромотора... [Закінчено] спорудження залізничної естакади довжиною в 100 сажнів, яка обслуговує Центральну шахту і [комплекс] сортування при ній». На естакаді здійснювалося не лише розвантаження вагонеток і перевантаження вугілля на інші засоби транспортування, але й змащення підшипників колісних пар вагонеток. Для цього під естакадою було обладнано ківш для «зайвого» мастила. В якості останнього використовувалася суміш з 15 фунтів мазуту, 5 фунтів олеонафту і 5 фунтів циліндрового мастила. На Ново-Економічному руднику, на відміну від рудників Гришинського і Західно-Донецького товариств, використовувалися вагонетки із металевим кузовом.
У шахтному селищі у 1915 році «побудовано для робітників 4 казарми, кожна на 36 чоловік, 8 дванадцятимісних будинків і 4 будинки шестиквартирних. Збудовано їдальню для робітників з водяним опаленням та електричним освітленням... Побудований кам'яний рудничний магазин для службовців і робітників. Побудована тимчасова школа з водяним опаленням та електричним освітленням», в якій навчалося 200 дітей робітників рудника.
В 1916 році на Ново-Економічному руднику Донецько-Грушевського акціонерного товариства кам'яновугільних й антрацитових копалень, при видобувній здатності в 20 млн. пудів на рік, припускали вийти на вуглевидобуток в 16 млн. пудів. При цьому, за перше півріччя відповідного звітного періоду було видобуто 6,4 млн. пудів вугілля. Незайвим буде нагадати, що за умови будівництва залізничної гілки від станції Гришине до копальні у 1913 році, Товариство планувало до 1916 року вийти на видобуток вугілля в обсязі 24 млн. пудів на рік, і ця цифра в 1,5 рази більше, ніж скоригована в 1916 році.
Трудові будні шахтарів. Ілюстрації з дореволюційних видань
Що стосується кустарного вуглевидобутку в Мирнограді, останній існував ще досить довго. Це пояснюється різними причинами. Одна з таких причин – наявність невеликих покладів вугілля на неглибоких горизонтах, яке не потребувало значних капітальних та експлуатаційних витрат при розробці. В перші роки радянської влади свої шахти дозволялося мати вуглевидобувним артілям, сільгоспартілям, колгоспам, радгоспам, а в окремих випадках – окремим селянам, - за особливі заслуги перед новою владою (як, наприклад, це було дозволено О.П.Євтухову).
Станом на 1923-1924 роки, в районі станції Гришине числилися наступні кустарні шахти: Андрєєва, Гелюкіна, Гукова (діяла 1 шахта з 2), Даценко (діяла), Єфимова (діяла), Зубкова, Карпова, Колодова, Кочегарова, Михайкіна, Мигунова, Надєєва, Наумова (діяла 1 шахта з 4), Науменко, Нікіфорова (діяла), Паринцева (діяла 1 шахта з 2), Протопенка, Рижкова, Сентківського, Сєньковського, Суботіна (діяла 1 шахта з 2), Фоміна, Хорькової, Шиманського. Більшість із них були на колишніх землях селян Новоекономічного. Стосовно останнього шахтовласника (2 шахти, які після революції 1917-1921 років не діяли): на Караківській залізничній гілці, яка була під’їзною колією Ново-Економічного рудника, був роз’їзд Шиманьский. За переказами старожилів, роз’їзд названий на честь колійника, який тут працював. Як бачимо, це може не відповідати дійсності.
Центром кустарного вуглевидобутку Гришинського вугленосного району залишалася північна частина сучасного Мирнограда й околиці. Станом на 1929 рік, в Гришинському районі Артемівського округу числилися наступні артілі, що займалися видобутком вугілля й належали до «Кустпромсоюзу»: «Вуглекоп» (село Разіне), «Трудівник», ім. Разіна, ім. Петровського, ім. Леніна, «Україна» (Новоекономічне).
До II Світової війни, і після, багато господарчих і відомчих організацій мали власні шахти. Три таких шахти на території північної частини Мирнограда належали військовому відомству. Залишки породних відвалів двох шахт збереглися днині. Вони розташовані в південних околицях терикону шахти «Новатор» (вище вулиці Челюскінців). За даними С.П.Луковенко, шахта № 51 «біс» («Військвід») розробляла пласт n64. Шахта № 361 («Військвід») розробляла пласти n11 і n4. До Другої Світової війни до шахт Військвіду від району колишнього роз’їзду № 6 на залізниці Постишеве – Добропілля біля хутору Запорізький було обладнано залізничну під’їзну колію.
Залишки відвалів породи шахт Військвіду
Тупик до району шахт Військвіду від Запорізького хутору - колишнього роз'їзду № 6 - на "рисованій" карті Постишевського (Покровського) району. З фондів Покровського історичного музею
У роки Другої Світової війни окупаційна влада дозволяла місцевим жителям видобуток вугілля для господарських потреб. Такі шахти місцеві мешканці називали «колгоспними», хоча до радянської колгоспно-кооперативної системи вони не мають жодного відношення. За даними С.ПЛуковенко, шахта Ожигова знаходилася на старому кладовищі «Сахалін» - з лівого боку на підйомі до цвинтаря. Шахта Горєлова на місці міського ставу №2. «Колгоспна шахта» була і по вулиці Фрунзе (зберігся відвал). Всі «колгоспні» шахти працювали в період окупації Донбасу в 1941-1943 роках.
На териконі шахти № 12, м. Мирноград. Тут була "колгоспна" шахта
Після 1943 року промисловість країни в умовах тривалої війни, при заволодінні наступальної ініціативою радянською стороною, вимагала негайної відправки для потреб евакуйованої промисловості великої кількості вугілля в найкоротші терміни. Для забезпечення вуглевидобутку, восени 1943 року і протягом 1944-1945 років в районі Красноармійського були закладені дрібні шахти: в районі шахти «Центральна» - № 16 «Новоекономічна» і № 17 «Сахалін» (в 1,5-2 км на захід від вищевказаної капітальної шахти), № 15 «Сахалін-північ», Вуглерозвідки, № 18 «День врожаю», № 51 «Каракове», № 12, № 5/5 «біс»; на Родинській ділянці - № 19 «Родіна» і т.д. Шахти були невеликі і неглибокі, їх стовбури розкривали малопотужні пласти груп h, g, n. Будівництво таких шахт не вимагало великих капіталовкладень і великої кількості робітників.
Відвал породи шахти № 12, вид з вул. Челюскінців, м. Мирноград
У 1944 році було утворено шахтоуправління № 2. За словами старожилів, до складу шахтоуправління входили шахти №№ 11, 12, 12 «біс», 14 і 15 (документального підтвердження про входження шахт №№ 11 і 15 до складу шахтоуправління не виявлено). Шахта №12 «біс» була здана в експлуатацію в 1949 році з проектною потужністю 360 тонн на добу. У 50-ті роки середньодобовий видобуток на ній становив 500 тонн. Ця шахта знаходилася поруч із шахтою «Новатор» (зберігся породний відвал цієї шахти). Її попередниця, шахта № 12, згадувана у документах з 1944 року, знаходилась у районі вулиці Челюскінців. Шахта № 14 знаходилася в районі лісового складу шахти «Центральна». Цей терикон був вивезений автотранспортом.
Терикон шахти № 12 "біс"
До середини 50-х років працювала дрібна шахта Турчина (Турчинова). Гірничі роботи вели буропідривних способом, для чого на складі підприємства зберігали бочки з порохом. Відвали породи шахти в районі на північний захід від Новоекономічного і ставків-освітлювачів шахти ім.О.Г.Стаханова збереглися досі. Сам Турчин проживав у селі Разине.