Будівництво залізниці Рутченкове – Гришине (Покровськ) і станції Селидівка почалося навесні 1914 року. Вже восени 1915 року було укладено колію на ділянці від станції Гришине до майбутньої станції Селидівка, в тому числі був зданий «великий міст» через річку Солона. Тимчасовий пасажирський і товарний рух на ділянці Гришине – Селидівка було відкрито циркуляром Головного штабу № 167 від 15 (28) грудня 1915 року. Постійний рух на залізниці Рутченкове – Гришине було відкрито в січні 1917 року.
А у травні того ж року був офіційно запущений перший пасажирський потяг № 22/21 у сполученні Гришине – Рутченкове. На станцію Селидівка він прибував о 4:19 ночі під час руху на Рутченкове і о 12:03 – на Гришине. У складі потягу були вагони II, III і IV класу. В першому приближенні, вартість проїзду в цих вагонах уособлювала тариф плацкартного, загального вагонів пасажирського потягу і вагону приміського потягу. Втім, їздити потягом в 1917 році було занадто дорогим задоволенням для робітників. Вартість проїзду дорослого пасажира за найдешевшим тарифом – вагону IV класу (який, до революції зазвичай призначався із купою застережень, - наприклад, виключно для масових перевезень робітників від пункту А до пункту Б) – становила 23 копійки (з урахуванням тимчасового «військового» збору – 25 % від основної вартості квитка). Для сьогодення, за співвідношенням тодішньої та сучасної середньої зарплатні робітника, це близько 30 грн. А були ще більш дорогі вагони III і II класів. Це при тому, що як і зараз в Україні, 100 років тому пасажирські залізничні перевезення в Російській імперії були збитковими.
Колійний розвиток станції Селидівка, станом на 1917 рік, включав у себе 6 колій (з них 2 – тупики). Серед споруд: 2 пасажирські платформи, пакгауз, відкрита і крита товарні платформи, ділянка під склади гірничозаводських вантажів. У перспективі передбачалося укласти ще 5 станційних колій. Штат працівників станції складався з 2 чоловік – начальника і стрілочника.
Колійний розвиток станції Селидівка у 1917 році
Наслідки революційних подій 1917-1921 років (опис яких ми навмисно виключаємо), в тому числі для залізниці Рутченкове – Гришине і станції Селидівка, були тяжкими. Пасажирські залізничні перевезення було згорнуто ще восени 1917 року. Кількість вуглекопалень скоротилася до мінімуму, але найстрашнішим було те, що всі капітальні рудники в зоні тяжіння до станції Селидівка позакривалися. Станом на 1923-1924 роки, при станції працювали лише 3 вуглекопальні «селянського типу»: Белинського, Гука й Слабкіна. Скорочення кількості відправників вантажів було характерним і для інших станцій напряму Рутченкове – Гришине. В результаті, замість трьох пар потягів на добу (одна з них – пасажирські), які курсували залізницею до революції, на початку 20-х років залишилися дві пари вантажних потягів на тиждень. Зменшення обсягів вантажоперевезень призвело до скорочення часу роботи станцій напряму – останні працювали по 8 годин на добу, замість колишніх 16 годин. Якщо вантажний потяг прибував на станцію по закінченні часу роботи останньої, то він залишався тут «ночувати».
В перші роки після виру революційних подій гужові перевезення розвилися до неймовірних масштабів, і став загрожувати залізничним перевезенням у південній частині так званого Гришинського вугленосного району. Адже гужові підводи від Селидівки із вантажами призначення «Юзівка» (сучасний Донецьк) йшли не на станцію Желанна, як до будівництва залізниці Рутченкове – Гришине, а безпосередньо до Юзівки. Причина – скорочення кількості пар вантажних потягів було характерно не лише для периферійної гілки Рутченкове – Гришине, але й для основного ходу Катерининської залізниці. Вивізних потягів там було замало також. В рамках боротьби із гужем і скорочення експлуатаційних витрат на малодіяльні залізничні напрями, в рамках однієї залізниці, дискутувалося навіть питання демонтажу колії на ділянці Рутченкове – Гришине від Рої до Чунишиного.
Втім, здоровий глузд переміг, - залізницю не лише не демонтували, а й ще відновили на ній пасажирський рух (1924 рік) у вигляді курсування трьох пар пасажирсько-товарних потягів на тиждень. По середах, п’ятницях, неділях о 9:00 ранку від станції Селидівка відправлявся потяг № 32 Гришине – Юзове, по понеділках, четвергах, суботах, о 19:27 – № 31 Юзове – Гришине. Час в дорозі від станції Гришине до станції Юзове (Донецьк) займав 7 год. 34 хв., у зворотному напрямі – 6 год. 37 хв., але пов’язано це було не лише й не стільки з низькою ходовою швидкістю складу (25-26 верст на годину на ділянці від Рутченкового до Гришиного), а з тривалими стоянками (від 10 хв. до 2 год. 20 хв.) складу на станціях, які робилися з метою причеплення/відчеплення вагонів до/від основного складу, а також маневрових операцій з цими вагонами на під’їзних коліях. Потяг робив зупинки на проміжних пунктах по Чунишиному, Селидівці, Цукурисі, Рої, Красногорівці, Рутченковому. Найбільшою була стоянка поїзда по станції Цукуриха. По Селидівці пасажирсько-товарний потяг, який прямував в обох напрямках, стояв по 20 хвилин. Жодних буфетів по проміжних роздільних пунктах залізниці Рутченкове – Гришине, в тому числі по Селидівці, в 20-х роках минулого століття не було. В основному складі потягу (тобто, його пасажирській частині) були трьохвісний багажний вагон, а також 5 двохвісних жорстких плацкартних або «товарних пристосованих безплацкартних» вагонів (тобто, «теплушок»). Локомотивом зазвичай був паровоз серії Ов, вагова норма – 800 тон (до 30 двохвісних товарних вагонів, вантажопідйомністю по 600 пудів кожен). З 1928 року цей потяг курсував уже 4 рази на тиждень, а з 1930 року – щоденно.
У 1926-1927 господарчому році прибуття вантажів по станції Селидівка склало приблизно 800 тон, а відправлення – близько 900 тон, і це один з найнижчих показників серед станцій напряму Рутченкове – Гришине за аналогічний період. Збільшити показники вантажної роботи станції вдалося після Другої Світової війни. Втім, за радянських часів по станції Селидівка здійснювалися, в основному, пасажирські операції. До 2014 року, за винятком воєнного лихоліття, кількість пар пасажирських потягів на добу, що зупинялися по станції Селидівка, змінювалося від 1 до 6. Але це – вже зовсім інша історія…
Павло Белицький, НІКО "Спадщина"
Див. також тут.