СТАРІ ШАХТИ ГРИШИНСЬКОГО РАЙОНУ
Місто Добропілля, знаходиться в північній частині вугленосної смуги, розташованої в західній частині Донбасу, що позиціонується краєзнавцями, геологами й гірничими інженерами як колишній Гришинський вугленосний (кам’яновугільний) район. Ця смуга характеризується власними особливостями залягання вугілля, притаманними лише вказаним територіям. Вперше в літературі, що випускалася для широкого загалу, словосполучення «Гришинський кам’яновугільний район» зустрічається в роботі громадського діяча, інженера І.П.Табурно, директора Західно-Донецького кам’яновугільного товариства, датованою 1902 роком. Він зазначав: «Всі пласти [вугілля] пролягають в районі Юзове – Мушкетове – Мандрикіне – Руднична (Рутченкове. – прим.), (до 40 робочих пластів), переходять на захід від лінії Ясинувата – Оленівка, захоплюючи східну частину трикутника Оленівка – Ясинувата – Чаплине і п'ятикутника Ясинувата – Слов'янськ – Лозова – Синельникове – Чаплине, в яких площах понині відкрито до 20 робочих пластів... Східні половини обох названих площ (трикутної і п'ятикутної) заповнені описаними пластами. Тим часом ці 2 половини складають близько 4500 кв. верст... За кількістю і якістю вугілля, що залягає, описаний район, який, для зручності, будемо називати «Гришинським кам'яновугільним районом», представляється досить багатообіцяючим... для найширшого розвитку кам'яновугільнго видобутку в найкоротший термін».
«Геологічні дослідження, проведені в 1892 і 1893 роках, за розпорядженням уряду, геологами Чернишовим і Лутугіним, довели безпосередній зв'язок порід даного району з породами, що залягають по Кальміусу, починаючи від станції Ясинувата, на південь до станції Мушкетове... Потім [вугільні пласти] з'являються на річці Вовчій, вниз від Курахівки, йдуть через землю селян села Шахової (Іллінки. – прим.), через землю панів Бахіревих, на землю селян села Гришине». «[В цих] площах понині відкрито до 20 робочих пластів, що складають їх продовження, з яких особливо добре досліджений (відкритий на протязі близько 40 верст по простяганню) так званий Бахіревскій пласт, 3/4 аршини завтовшки, який отримав назву за прізвищем власників села Жовтої, де він вперше був знайдений. Всі ці 40 пластів.., мають простягання між станціями Ясинувата і Мандрикіне в напрямку на північний захід, роблять потім досить крутий поворот.., переходячи спочатку в простягання північне, аж до селищ Жовта (Бахірева), Новотроїцьке (Войнова), Дмитрівка (Бодянського) і Удачна (Карпова), від яких отримують напрямок північно-західний, а потім вже по лінії селищ Беззаботівка (Шкорупіна) і Олександрівка (Бахметьева) переходять на північний схід… Бахіревскій пласт,.. [не доходить] до лінії Лозова – Слов'янськ,.. і встановлює простягання пластів у названих межах у 125 верст».
І.П.Табурно за фахом був інженером-металургом, а геологією й гірництвом володів у межах, достатніх для керівництва гірничим підприємством, відповідним акціонерним товариством, а також для задовільного ведення бізнесу. Тому його термін «Гришинський кам’яновугільний район» виник переважно на інтуїтивному рівні, хоча і з використанням результатів останніх досліджень геології вугільних родовищ у західній частині Донецького басейну таких видатних вчених-геологів, як Л.І.Лутугін, Ф.М.Чернишов, О.В.Гуров тощо. Втім, для характеристики запасів окресленого району, в якості основного пласту вугілля І.П.Табурно запропонував найбільш відомий йому «Бахіревский» пласт f3, що на повірку виявилося хибним твердженням. Припущення І.П.Табурно щодо окремого в геологічному плані району потребували подальших досліджень і уточнень.
Дослідження характеру залягання гірських порід карбону, а також складу вугілля, вугленосності свит вугільних пластів у західній частині Донецького басейну, виконані у 1911-1927 роках (із перервою у 1916-1921 роках) вченими-геологами Л.І.Лутугіним й О.О.Гапєєвим, зняли більшість питань щодо позиціонування окремого в геологічному плані району із притаманними лише йому властивостями. Л.І.Лутугін визначав його так: «Під назвою «Гришинський вугленосний район» розуміємо широку смугу вугленосних відкладень, що знаходяться в західній частині Донецького басейну... Смуга має напрямок з півдня і південного сходу на північ і північний захід, і з півдня зливається, повертаючи, з Юзівським вугленосним районом. На наміченій площі вугленосні відкладення виступають на денну поверхню лише за течією річок і найглибших балок, на іншому ж просторі вони прикриті третинними, піщаними й глинистими відкладеннями, що досягають місцями значної потужності в 20 і більше сажнів... Вже згадана смуга перетинається впоперек річками Бик, Солона, Вовча та іншими, дрібнішими. Зі сходу смуга стикається з річками Казенним Торцем і Вовчою».
Лутугін Леонід Іванович (1864-1915)
О.О.Гапєєв уточнював: «Гришинський район. Під цією назвою розуміється велика площа численних і зазвичай ізольованих виходів кам'яновугільних відкладень, в тому числі вугленосних, розсіяних серед області суцільного розвитку теоретичних осадів, розвинених на захід від головної кам'яновугільної площі Донецького басейну. Ці виходи карбону по західній околиці останнього приурочені здебільшого до долин річок Вовчої, Солоної, верхів'їв Казенного Торця, Бика і Самари. У сукупності вони обіймають смугу кам'яновугільних порід, що тягнуться під покровом третиннних відкладень від західної частини Юзівського району в основному північно-західному напрямку до верхів'їв річки Самара».
Гапєєв Олександр Олександрович (1881-1958)
Як бачимо, у визначеннях Гришинського вугленосного району, запропонованих як І.П.Табурно, так і Л.І.Лутугіним і О.О.Гапєєвим, чітко позиціонується одна й та ж сама територія, яка обмежена долиною річок Вовча і Сухі Яли в районі Курахово, Курахівки на півдні, долиною річки Самара в районі Олександрівки і залізницею Лозова – Слов’янськ північніше останньої, а також частково долинами Казенного Торця на сході, Бик і Гнилуша – на заході. Вугленосна смуга шириною до 20-25 км із центром у Покровську проходить через райони міст Селидове, Новогродівка, Мирноград, і звісно ж – Добропілля. У загальному напрямі із південного сходу на північний захід ця смуга перерізається одноколійною не електрифікованою залізницею Рутченкове – Покровськ – Дубове, яка облаштована вугленавантажувальними станціями Родинська, Легендарна й під’їзними коліями на Кураховку, Добропілля.
Гришинський вугленосний район. Карта 20-х років ХХ століття
Про наявність вугілля на території вказаного вугленосного району було відомо ще у XVIII столітті. У 1791 році очільник Новоросійської губернії П.Зубов знаряджає в Донбас експедиції з метою вивчення запасів сировини для майбутнього розвитку промисловості. Ще тоді гірничий інженер І.Брігонцов, за розпорядженням Новоросійського генерал-губернатора, вивчав родовища кам'яного вугілля. У своєму рукописі «Руководство к познанию, разрабатыванию и употреблению каменного угля…» (Катеринослав, 1795), інженер вказав, що «... знаходиться кам'яне вугілля в Павлоградському повіті в селі Гродівці на річці Журавці, Святогорівці, Економічній і ще в іншому місці на річці Грузькій і Липовому байраці». Одночасно з І.Брігонцовим, гірничий інженер В.Піленко знаходить вугілля в долині річки Вовча біля Андріївки (Великоновосілківського району).
Починаючи з 1830 року, в Донбас направляються гірничі інженери і геологи з метою вивчення тутешніх родовищ вугілля та інших корисних копалин. У 1839 році А.А.Анісімов виявив кам'яновугільні відкладення в долині річки Казенний Торець, які простежувалися аж до гирла Грузької (територія Добропільщини). До 50-х років XIX століття, тобто до перших документальних свідчень про кустарний вуглевидобуток на території Покровського і Добропільського районів, в Катеринославської губернії було відкрито 50 кам’яновугільних родовищ, в тому числі в долинах річок Казенний Торець, Вовча, Солона. Та розвідка надр Добропільщини продовжувалася, а точніше – продовжується й донині. В середині XIX – на початку ХХ століть тут працювали відомі російські геологи Н.Д.Борисяк, Г.П.Гельмерсен, О. і А. Носови, О.В.Гуров, Ф.М.Чернишов, Л.І.Лутугін, О.О.Гапєєв тощо.
В 50-х роках відкриваються кустарні шахти в Завидовому (Завидо-Кудашове) і Золотому Колодязі. У 90-х роках XIX століття – на початку ХХ століття з’явилися кустарні шахти в районах Святогорівки, Віровки, міста і села Добропілля, Богодарівки (Світлого), в Липовій і Граковій балках (район сучасних Суворового, Никанорівки, Бойківки), в долині річки Гришинка. Як бачимо, історія сіл Добропільщини – це не лише відомості про сільське господарство і ярмарки, а дещо набагато цікавіше. Майже в кожному селі в минулому працювала вугільна шахта, яку сьогодні чомусь прийнято вважати виключно міським атрибутом. В 1910 році починаються роботи із закладання і облаштування капітальних рудників в межах території сучасного міста Добропілля. Та більшість шахт ще довго були кустарними. Але вони – частина нашої історії, й тому, однозначно, їх наявність і робота повинні бути висвітлені, - нехай і в такому концентрованому вигляді, як це пропонується в даній роботі.
Шахта із кінним барабаном на дореволюційній картці
В даній роботі приведений стислий огляд історії початку кустарного і промислового вуглевидобутку на території сучасної Добропільщини із географічною прив’язкою до місць, знайомих будь-якому сучасному мешканцю нашого субрегіону.
МІСТО ДОБРОПІЛЛЯ
Про наявність вугілля на території сучасного міста Добропілля було відомо ще в 80-х роках XIX століття. У зв'язку з початком у 1881 році будівництва Катерининської залізниці через район села Гришине, геологорозвідки в зоні тяжіння до наміченої трасі магістралі набули системного характеру. У вересні 1883 році газета «Катеринославський губернський листок» повідомила про відкриті покладах кам’яного вугілля в районі сіл Добропілля і Золотий Колодязь (як орієнтири вказувалися найближчі великі населені пункти). У 1900 році поміщик П.А.Разгон відкрив кустарні шахти в долині річки Бик в районі хутора Парасковіївка, де добували вугілля для потреб поміщицької економії і прилеглих дрібних об'єктів господарства.
Хутори й села в долині річки Бик на карті Ф.Ф.Шуберта (середина XIX століття)
У 1910 році акціонерне товариство Ерастівських кам'яновугільних копалень через свого представника, Я.І.Андерсона, купило у селянина Перепичая (можливо, І.А.Перепечаєнко) 2 десятини землі за 270 рублів, і взяло в оренду 12 десятин терміном на 99 років у П.А.Разгона. Пізніше суспільство орендувало у того ж П.А.Разгона та його сусіда І.Г.Еніна 1044 десятини землі терміном на 30 років. Орендна плата становила 24900 рублів. На цих землях в 1912 році був закладений Добропільський (у попередніх дослідженнях – Ерастівський) рудник братів Р.К. і Е.К. Бродських (перший керівник - П.І.Назаров).
У 1913 році, в зв'язку з наміченим будівництвом залізниці Гришине – Лозова інтенсифікувалися розвідки кам'яного вугілля, в тому числі - на території сучасного міста Добропілля. «На землі Разгона, на ділянці, що заорендована Я.І.Андерсоном... пройденим шурфом були пересічені чотири вугільні пласти, товщиною: а) 0,20 сажнів, б) 0,30 сажнів, в) 0,20 сажнів і г) 0,35 сажнів» (тобто, 0,4…0,75 м). У 1914 році в Гришинському вугленосному районі вже працювала «шахта Я.І.Андерсона поблизу станції Гришине» (1 шахта, 32 працівника), яка в звітному році видала на-гора 189 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 0,6 млн. пудів на рік.
У 1915 році почали свою роботу Добропільський рудник товариства Ерастівських кам’яновугільних копалень, 2 шахти і 140 робочих якого забезпечили видобуток понад 1 млн. пудів вугілля при видобувній здатності в 2 млн. пудів на рік. На наступний рік передбачалося збільшити видобувну здатність до 3 млн. пудів. Шахти рудника розкривали пласти: № 1 - l3 «Товстий» або «Красноармійський» (не плутати з пластом l7 «Товстим» - основним в «Гришинський» свиті вугілля); № 2 - l4 «П’ятичвертевий»; № 3 - «Курахівський». На території рудника «обладнані: шахта № 1 перетином 3,5×4 аршини глибиною 26 сажнів; шахта № 2 перетином 4×3,25 аршин глибиною 16 сажнів; закладено шахту № 3 перетином 4×3,3 аршин». Ще в 1914 році, коли рудник не давав вугілля, Товариство приступило до проходки шахти № 17, а в 1915 році – шахти № 18 (шахту «Алмазна», яка працювала на місці Добропільського рудника, в радянський період називали шахтою № 17-18) . У 1915 році на шахті № 1 був встановлений паровий вентилятор. У 1916 році на Добропільському руднику зі встановленою видобувною здатністю 4,5 млн. пудів на рік припускали «осилити» видобуток в обсязі 2,5 млн. пудів, а в першому півріччі 1917 року – 1,7 млн. пудів.
Що стосується глибини розробок і потужності пластів, - шахта № 33 Добропільського (Ерастівського) рудника, наприклад, розробляла пласт m1 (синоніміка О.О.Гапєєва) потужністю 0,5…0,75 м на глибині 54 м.
У 1912 році на правому березі річки Бик поблизу села Святогорівка гірничий інженер Г.Н.Гребень і штейгер Я.Д.Подольскій заснували Святогорівський рудник (шурф № 11). Шахти нового рудника розкривали пласт: m41 «Брудний» (синоніміка О.О.Гапєєва). Робилися спроби видобутку вугілля зі старої похилої шахти П.А.Разгона. Постійний вуглевидобуток на Святогорівському руднику товариства «Г.Н.Гребень і К0», як і на сусідньому Добропільському, був налагоджений також у 1915 році. За звітний період 59 робочих забезпечили видачу на-гора 11 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 1,5 млн. пудів на рік. На руднику були «проведені роботи з проходки двох похилих підйомних шахт, що проводяться по падінню кам'яновугільних пластів, і двох вертикальних шахт. Похилі шахти проектувалися протяжністю до 300 сажнів». Також «побудовані 2 цегляні будинки для службовців і 2 дерев'яні будинки для робітників». При руднику працювала школа, відкрита ще в 1914 році. У 1916 році, при видобувній здатності 5 млн. пудів на рік, рудник виходив в на вуглевидобуток в 3,5 млн. пудів на рік, а в першому півріччі 1917 року – 1 млн. пудів вугілля за півріччя.
Окрім маєтку П.А.Разгона, в долині річки Бик в районі Парасковіївки в 1915 році кустарний видобуток вугілля вівся на землях Й.А.Перепечаенко, спадкоємців І.А.Перепечаенко. Працювала шахта Н.М.Соловйова, яка розробляла пласт вугілля, імовірно, m29 (синоніміка О.О.Гапєєва) свити, яка розроблялася на сусідніх Добропільському і Святогорівському рудниках, сумарна потужність пачок без породних пропластків 0,45 м. Потужність останнього пласта складала близько 40 см. Сумарна площа, на якій велася кустарна розробка вугілля в межах сучасного міста Добропілля – 887 десятин землі (близько 970 га).
У 1915 році була побудована залізниця Гришине – Добропілля, по якій розпочалося вивезення вугілля з Добропільського і Святогорівського рудників. У 1915 році по залізниці, нещодавно відкритої для тимчасового вантажного руху, було вивезено на станцію Гришине 504 тис. пудів вугілля. У 1916 році з рудників було вивезено залізницею 1,463 млн. пудів вугілля, в 1917 році – 1,201 млн. пудів вугілля, а в 1918 році – всього лише 793 тис. пудів «чорного золота». Від проммайданчика Добропільського рудника до станції Добропілля була побудована рудникова вузькоколійка з кінною тягою. Від Святогорівського рудника на станцію вугілля доставляли гужем.
У 1920 році Добропільський рудник був приєднаний до Святогорівського; об'єднане підприємство увійшло до складу Гришинського (Північного) куща. В цьому ж році Святогорівський рудник був перейменований в Красноармійський, - таке ж найменування закріпилося за найближчими робітничими селищами. У 1923 році тут працювало 547 чоловік, у 1924 році – вже 459. Згідно із документами 1924 року, на об’єднаному підприємстві, що належало УДКП, вже не діяли шахти №№ 10,11, 12, 13, 31, 32, 34 колишнього Святогорівського рудника і шахти №№ 16, 17, 18 колишнього Добропільського (Ерастівського) рудника. У 1924-1925 роках роботи на руднику остаточно зупинялися в зв'язку з відсутністю необхідних коштів, і виробки шахт виявилися затопленими. У другій половині 1925 роки роботи поновили, з гірничих виробок були відкачано шахтні води. Були введені в експлуатацію стволи №№ 17 і 18. У 1926-1930 роках була проведена реконструкція шахти, в результаті чого проектна потужність підприємства досягла 1300 тонн вугілля на добу. Замість рудникової вузькоколійки, до проммайданчику рудника було прокладено ширококолійна під'їзна колія.
У роки перших П'ятирічок станційні колії станції Добропілля були подовжені. В 1931 році на території між станцією Добропілля і Красноармійським рудником почалося будівництво нової шахти № 1-2 «Гігант» ім.М.Горького (нинішня шахта «Добропільська»). Будівництво проходило з великими труднощами: в 1932 році, в зв'язку з відсутністю необхідних коштів, його навіть призупинили, а готові об'єкти (тимчасові дерев'яні будівлі для надшахтних споруд, 2 дерев'яні копри, механізми для проходки стволів) – законсервували. Будівництво відновили в 1937 році, і вже в наступному році завершили проходку шахтних стволів. Перша черга шахти (4 лави) була відкрита у квітні 1941 року. Проектна потужність першої черги шахти становила 1000 тонн вугілля на добу, проте до початку бойових дій в Донбасі, за півроку роботи, вдалося досягти і перейти «психологічну позначку» в 800 тонн на добу.
В роки ведення бойових дій в Донбасі проммайданчики шахт Добропілля були й ареною бойових дій, і базами постачання військ протиборчих сторін. Примітно: не дивлячись на те, що в роки окупації Донбасу шахти майбутнього райцентру не працювали, з Красноармійського на Добропілля курсував один пасажирський потяг на добу.
Шахти № 1-2 "Гігант" ім. М.Горького ("Добропільська") і № 17-18 ім. РСЧА ("Алмазна") - на склейці Генштабу (1937-1942),
звіт за проведення Барвінково-Лозівської наступальної операції
Відбудова шахт після звільнення Донбасу розпочалася вже восени 1943 року, і в 1944 році шахти № 17-18 ім.РСЧА і № 1-2 «Гігант» дали перше «післявоєнне» вугілля. Почалося будівництво другої черги шахти «Гігант» в комплексі з центральною збагачувальною фабрикою «Добропільська». На шахтах Добропілля з'явилися перші врубові машини і конвеєри. Шахта № 1-2 «Гігант», згідно з даними геолого-вуглехімічної карти Донецького басейну 1950 року, розробляла пласт l3 «Красноармійський». Шахта № 17-18 ім.РСЧА продовжувала розробляти вугільні пласти l3 «Товстий» і l4 «П’ятичвертевий». Потужність вугільних пластів (за винятком породних прошарків товщиною близько 0,05 м) перевищувала 1 метр. У шахтоуправління № 17-18 входив також шурф № 5, який розкривав вугільний пласт l3 «Красноармійський». Тут корисна потужність вугільних пластів становила 1,3 м, але включала 2 породних прошарки потужністю 0,25 ... 0,3 м.
Нині місто утворюючими для Добропілля є шахти «Добропільська» (колишня № 1-2) і «Алмазна» (колишня № 17-18). Не дивлячись на досить тривалий термін експлуатації, ці шахти здатні стабільно працювати ще не один десяток років.
СЕЛО ДОБРОПІЛЛЯ
У 90-х роках XIX – на початку ХХ століття на південь і південний схід від села Добропілля працювали кустарні шахти і каменоломні, якими володів поміщик П.А.Янченко. Розробці вугілля і будівельного каміння перешкоджав підвищений приплив води в балці, - було виявлено низку джерел, що били й виходили з-під порід. Шахти П.А.Янченко розробляли пласт вугілля, імовірно, k31 (синоніміка О.О.Гапєєва) потужністю близько 80 см. Шахти знаходилися на правому березі річки Водяна на схід від «великої проїжджої дороги» з села Добропілля до Василівки. Що стосується самого П.А.Янченко, останній детально розвідав «Добропільську» ділянку вугільного родовища. В його власності також були кар’єри будівельного каміння в західній частині маєтку, але залишків ані їх, ані шахт, в районі села Добропілля не лишилося.
Розвідувальні шахти П.А.Янченка, за даними О.О.Гапєєва (річка Водяна, чомусь, назівається Вовчою)
З 1900 року шахтами володів новий господар маєтку Добропілля – К.А.Вістенгаузен, який був опікуном малолітніх дітей П.А.Янченка. У клопотанні 1901 року про будівництво залізниці через Добропілля, Завидове вказувалося, що «є готові шахти... в маєтку Добропілля».
У 1911-1916 роках з ініціативи Донецько-Грушевського акціонерного товариства кам’яновугільних й антрацитових копалень, в Західному Донбасі проводилися системні геологорозвідки, які вказали на основний пласт так званої «Гришинської» свити вугілля, що розроблявся на Новоекономічному руднику зазначеного вище товариства. Пласти даної свити, які мали промислове значення, були виявлені і на території Добропільського району. До революції 1917 року у східній частині села Добропілля проводилися роботи по закладці капітального кам'яновугільного рудника К.А.Вістенгаузена, який мав розробляти ці пласти. Добропільські краєзнавці пов'язують даний рудник із кустарною шахтою, яка працювала на початку 20-х років. Вірогідно, мова йде про шурф № 11 рудника «Святогорівський» № 2 при станції Гришине (!), який за даними 1924 року вже не діяв. Залишки відвалу породи цієї копальні збереглися досі.
Залишки відвалу породи рудника К.А.Вістенгаузена в селі Добропілля
ГАННІВКА
Починаючи з 80-90-х років XIX століття і аж до революції 1917 року, на території сучасного села Ганнівка кустарними вугільними шахтами володіли тамтешні поміщики – брати М.Г. й І.Г. Єніни. У 1911 році розвідки, проведені в маєтку І.Г.Еніна, «не дали сприятливих результатів». Однак вже до початку 1913 року під землею, що у власності Єніна був виявлений пласт кам'яного вугілля, що розроблявься на Новоекономічному руднику, і мав промислове значення. Дрібні шахти Єніна розкривали інші пласти основної свити Гришинського вугленосного району. Одна з шахт Єніна глибиною 51 метр працювала в районі Катеринівки, нині – в межах села Ганнівка; розроблявся пласт вугілля потужністю 0,7 м. На правому березі річки Бик був розкритий пласт вугілля землевласником Нєжинцевим. Сумарна площа землі, де проводилися розробки вугілля, станом на 1915 рік, перевищувала 720 десятин.
СВЯТОГОРІВКА
Про наявність вугілля в районі старого села Святогорівка було відомо ще в 90-х роках XVIII століття. У 1795 році за результатами експедиції в Павлоградський та Бахмутський повіти Новоросійської губернії, гірничий інженер І.Брігонцов у своєму рукописі «Керівництво до пізнання, розроблення і вживання кам’яного вугілля...» писав, що «... знаходиться кам'яне вугілля в Павлоградському повіті в селі... Святогорівці». Однак дане дослідження не отримало широкого розголосу, оскільки рукопис І.Брігонцова загубився в архіві генерал-губернатора П.А.Зубова.
Долина річки Бик в смт Святогорівка. Нині - замулена вугільними шламом...
У 80-90-х роках XIX століття розвідку родовища і кустарний видобуток вугілля в районі Святогорівки для потреб власного маєтку вів землевласник Я.Д.Подольський. У 1900 році власниця маєтку в Спасько-Михайлівці Є.Ф.Платонова клопотала про будівництво залізниці ст. Гришине – ст. Гаврилівка, з метою пожвавлення вуглевидобутку на Штепинському родовищі, розташованому поблизу Святогорівки (названо по дублюючому найменуванню села – Штепине).
Після 1910 року, одночасно з закладанням капітальних рудників в районі на схід від села, велася розвідка нових кам'яновугільних ділянок в районі Святогорівки. Якщо в 1911 році орендар Святогорівської гірничозаводської оброчної статті, технік Я.М.Богомолов ніяких розвідок не проводив, то в 1913-1915 роках під розвідкою були одна Святогорівська оброчна стаття А.Г.Редліха, і дві спільні З.Снегірьової й Р.Цаліта. А.Г.Редліх, наприклад, п'ятьма свердловинами розкрив два пласти потужністю близько 0,5 м. З 1915 року оброчна стаття А.Г.Редліха перейшла С.Іванову. У 1913 році гірничопромисловці клопотали про будівництво окремої залізничної гілки від одного з проміжних роздільних пунктів проектованої залізниці Гришине – Золотий Колодязь по вододілу річок Бик і Самара до вугільного родовища Нове Штепине. Однак питання з будівництвом гілки до Нового Штепиного було відкладене до уточнення інформації про запаси родовища.
ЗОЛОТИЙ КОЛОДЯЗЬ
Початок розробки вугілля в районі села Золотий Колодязь датують 1852 роком. Брати Носови згадують перші кустарні шахти як рудник П’янковича, який розробляв пласт вугілля потужністю 0,7 м на глибині 17 м. Станом на 1862 рік, в Катеринославській губернії були відкриті і розроблялися вугільні пласти в верхній течії річки Грузька. «Річка Казенний Торець ... На річці Грузькій, що впадає в Казенний Торець з лівого боку при урочищі села Золотий Колодязь в 40 верстах від Слов'янська – 2 фути». Шахти працювали на правому березі річки Грузької і в урочищі Нероблене. Але вже станом на 1864 рік, видобуток було зупинено у зв’язку зі значним припливом води. Пізніше були відкриті шахти і в Поповій балці, на південь від села Золотий Колодязь.
Балка Нероблене в Золотому Колодязі
Інформація про шахти села Золотий Колодязь обмежена, заснована переважно на спогадах старожилів, а тому – місцями суперечлива, і не підтверджується документально. Краєзнавець С.С.Мельников, засновник музею історії села, вказував, що «деяка французька компанія» після 1910 року намагалася налагодити промисловий видобуток вугілля в районі Золотого Колодезя, але була змушена покинути цю справу – у зв’язку із великим припливом води. Ані у звітах по лінії Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, ані у звітах начальника гірничого управління південної Росії, немає згадки про роботи із видобутку вугілля в Золотому Колодезі. Проте, ця історія дуже нагадує таку із 70-х років XIX століття. Втім, про все – по-порядку.
Достойменно відомо, що шахти розробляли вугільні пласти свити С32, розкритої селянськими копальнями на землях селян села Новоекономічне, а також сучасних Малинівки й Єлизаветівки Покровського району. О.В.Гуров вказував: «серед самого селища» Золотий Колодязь, в долині річки Грузька, був розкритий пласт потужністю 13 вершків (близько 60 см). Можливо, мова йде про пласт n14 (синоніміка О.О.Гапєєва), що розроблявся також на Григор'ївському руднику генерала В.С.Токайшвілі (адміністративна межа Покровського і Добропільського районів) на початку ХХ століття.
Залишки відвалів породи старих шахт на лівому схилі балки Нероблене в Золотому Колодязі
У 70-х роках XIX століття французька компанія Лєруж, Боне і К0 здійснила спроби налагодити промисловий вуглевидобуток на землі поміщика Є.М.П’янковича в даному районі. Були пройдені 3 шахти. Одна з шахт вийшла на пласт потужністю до 0,9 м. Однак з даної шахти видавали вугілля лише у 1873 році, - тоді було видобуто 69 тис. пудів. У 1872 і 1874 роках проводилися розвідувальні роботи. Нові шахти вийшли на пласти 0,6 і до 0,5 м потужністю. Але гірничі роботи були швидко зупинені, й причиною знову був великий приплив води. З 1877 року Золото-Колодязною копальнею, яка знаходилась на консервації, володіло Новоросійське товариство кам'яновугільних і залізоробних виробництв. Лише після Другої Світової війни геологи знайшли тут причину великого припливу – два підземні озера, хоча потужне джерело мінеральної води в Золотому Колодязі було відоме з давніх давен.
У 1912-1916 роках розробляється низка альтернативних проектів залізниць Західного Донбасу, на яких передбачається вузловий роздільний пункт Золотий Колодязь для обслуговування родовищ вугілля в районі села та прилеглих околиць. Першим був проект лінії Краматорська – Гришине – Рутченкове, розроблений в правлінні акціонерного товариства Північно-Донецької залізниці. Даний проект не отримав свого розвитку внаслідок жорсткої позиції Міністерства шляхів сполучення, що запропонувало варіант будівництва залізниці Рутченкове – Гришине – Золотий Колодязь, - без виходу на Краматорську. Техвідділ служби колії Катерининської залізниці склав проект гілки від станції Гришине до станції Золотий Колодязь (район сучасних станції Мерцалове і закритого роз'їзду Облачний) і родовища Нове Штепине. Дану пропозицію згодом було відхилено Міністерством шляхів сполучення із вказаних вище причин.
У 1916 році правлінням акціонерного товариства Токмакської залізниці було складено проект лінії Царекостянтинівка (Комиш-Зоря) – Краматорська через район Гришино. На 18-й версті ділянки Гришине – Краматорська передбачалася вузлова станція Золотий Колодязь, до якої передбачалося примикання шляху в напрямку Лозової. Станція передбачалася за милю на північ від роз'їзду Мерцалове нещодавно відкритої для руху гілки Гришине – Добропілля Катерининської залізниці. У лютому 1917 року в Комісії з нових залізниць затвердили варіант трасування залізниці Гришине – Краматорська в обхід села Золотий Колодязь. Гілка до вугільного родовища в районі села Золотий Колодязь від станції Мерцалове залишалася в проекті. Однак до листопада 1918 роки будівництво залізниці Гришине – Краматорська так і не розпочалося.
Кустарний видобуток вугілля в районі села Золотий Колодязь вівся аж до 50-х років ХХ століття. За даними місцевих краєзнавців, вугілля «копали» місцеві селяни для власних потреб; працювали також власні шахти сільської школи, лікарні тощо. У 70-х роках відвали породи шахт у Поповій балці розрівняли бульдозером, а в урочищі Нероблене вони зникли самі, під дією вивітрювання і атмосферних опадів. Корінні жителі села ще пам'ятають, як каталися з цих териконів на санчатах, і розповідають, як їхні родичі працювали на тих шахтах, скільки заробляли. Біля місць розташування закритих стволів довгий час знаходили фрагменти металевого профілю…
Місця вуглевидобутку в районі Золотого Колодязя по балках Нероблене, Попова, Західна - на склейці Генштабу (1937-1942)
Водозабор у Золотому Колодязі; на горизонті видно відвали породи шахт у Поповій балці
Фото - з архівів музею історії села Золотий Колодязь
НОВОВОДЯНЕ
За даними добропільських краєзнавців, в кінці XIX століття існували кустарні копальні біля витоків річки Водяна, на південній околиці сучасного села Нововодяне. Власником копалень був місцевий поміщик А.І.Бушинський. Останній у 1901 році клопотав до Ради З'їзду гірничопромисловців півдня Росії про часткову зміну траси проектованої, в загальному напрямку Рутченкове – Дубове, Рудниково-Лозівської залізниці – через район Нововодяного. Втім, запаси тамтешнього «родовища» було швидко вичерпано.
Верхів'я струмка балки Водяна у Нововодяному. Тут колись були старі шахти...