Продовження. Початок - тут.
ЗАВИДО-КУДАШОВЕ
Завидівське родовище кам'яного вугілля було відкрито 50-х роках XIX століття. В 1857 році тут вже діяв кустарний вугільний рудник, який знаходилося на землі князя С.О.Кудашова і княгині К.І.Кудашової, - 0,5 версти від села Завидове (Завидо-Кудашове), на місці сучасного села Ракша. Є усні свідчення про відкриття цього родовища внаслідок боротьби селян із ховрашками (начебто, їх нори в тамтешньому ґрунті були неприродно чорними й блищали), але документальних свідчень про роль ховрашків у розробці вугілля в Завидовому немає. Втім, вугілля в селі відкрив саме місцевий селянин, який у таємниці від землевласників деякий час самотужки «копав» вугілля.
Фрагмент геогностичної карти Носових, 1869 рік
Спочатку вугілля на Завидовському руднику князя С.О.Кудашова розроблялося шурфами й дрібними шахтами, які вийшли на пласт потужністю 1 м. У першій половині 60-х років XIX століття селянськими шахтами було видобуто 600 пудів вугілля, що спікається. Родовище було розвідано і розкрите шурфами протягом 3 версти, - від долини річки Бик до її притоку Водяної. Розроблявся пласт вугілля під сланцюватою глиною на невеликій глибині. При поглибленні ж головного шурфу на глибину понад 20 м посилився приплив води, на відкачування якої потрібні були потужні насоси. Оскільки у власників шахт не було коштів на переоснащення копальні, роботи на останній до 1864 року призупинили. Спроби налагодити постійний видобуток вугілля на даному родовищі іншими шахтами, які здійснюються в другій половині 60-х роках XIX століття, не мали успіху. У 70-х рокахXIX століття Завидівська шахта вже не діяла. З 1877 року копальнею заволоділо Новоросійське товариство кам'яновугільного і залізоробного виробництв.
У 1884-1914 роках родовище розробляли кустарні шахти, власницею яких була княгиня К.І.Кудашова. Працювали на шахтах місцеві селяни. Шахти розробляли пласт f1 «Лисогорівський», потужність якого в Завидовому становила приблизно 0,8…1 метр. Глибина розробки вугілля копальнями княгині складала 17 метрів. Пласт було відроблено в північному напрямі на 12,8 м, в південному – 25,5 м. Розробці, як і раніше, перешкоджав підвищений водоприплив. Обсяги вуглевидобутку були невисокими: перша княжа шахта, наприклад, забезпечувала видобуток вугілля в обсязі не більше 15 тис. пудів на рік. На цій шахті було відсутнє навіть кріплення підготовчих виробок, не кажучи вже про підтримку покрівлі в забоях. Вугілля княгиня використовувала для власних потреб, а також продавала на місці по 8 коп. за пуд при собівартості видобутку 4 коп. за пуд. Іноді мінеральне паливо відправляли гужом на станції Гришине і Удачна. «Чумацький» обоз із вугіллям, в якого впрягали волів, йшов від Завидового до станцій приблизно півтори доби.
Місце, де працювала шахти княгині К.І.Кудашової, нічим не відрізняється серед пойменного пейзажу околиць Завидо-Кудашового й Вірівки
Видобували вугілля в Завидовому не лише землевласники, - його продовжували «копати» й селяни. Так, професор О.О.Гапєєв вказує на розмите місце в долині річки Бик між Завидовим і Криворіжжям, де знайшов і видобував для власних потреб вугілля, що виходило на поверхню, місцевой коваль Василь Черкаський (за прізвиськом Гнида).
У 1900 і 1901 роках мали місце клопотання поміщиків Бахмутського повіту про будівництво залізничних ліній від району станції Гришине в напрямку станції Гаврилівка і роз'їзду № 14 Малинівка (нині – станція Дубове) через район Завидовського родовища для «оживлення видобутку» на останньому. У 1912 році був розроблений проект Рудникової залізниці, де на ділянці Гришине – Лозова передбачалася тарифна станція Завидове. До даної станції повинні були примикати під'їзні шляхи від «Завидівських» шахт, які розробляли дану ділянку. Також розглядалася можливість облаштування по Завидово залізничного вузла з примиканням лінії на Павлоград – Полтаву. У 1913 році був розроблений проект тупикової залізничної гілки від проектованої станції Золотий Колодязь лінії Краматорська – Гришине (нині – район Мерцалово) до перспективного Завидовського родовища, багатого вугіллям, що спікається. Однак після смерті княгині К.І.Кудашової в 1914 році видобуток на Завидівських копальнях припинився, і врешті-решт в 1914-1916 роках залізницю від станції Гришине добудували лише до станції Добропілля.
Зараз ділянка родовища в районі села Завидо-Кудашове є поле шахти «Терешківської» № 3. Всього на так званій «Терешківській» перспективі (західніше і на північний захід від Добропілля) були намічені 5 шахтних полів.
ВІРІВКА
У 80-90-х роках XIX століття кустарний видобуток вугілля в районі Вірівки вів поміщик С.Г.Роговскій. Вугілля добували для потреб економії. Був розкритий пласт вугілля, що розроблявся в районі Завидового. На селянську шахту на правому березі річки Бик навпроти Завидового вказує й О.О.Гапєєв.
Занедбана конюшня в колишньому маєтку С.І Роговського, село Вірівка
ВОДЯНСЬКЕ
У статистичних звітах Ради З'їзду гірничопромисловців півдня Росії за 1903 рік значиться шахта Ларіна із видобувною здатністю 600 тис. пудів вугілля на рік. Шахта працювала в районі Богодарівки (нині – Світле), де через десять років Л.І.Лутугін виявить пласт вугілля, що розроблявся на Новоекономічному руднику. Рештки відвалу породи цієї копальні ідентифікуються досі. Знаходяться вони в районі смт Водянське, поруч із храмом, на захід від терикону шахти «Водяна» № 1 і на південний захід від шахти «Білицька». Шахти Ларіна розробляли пласт k5, який розшаровується на окремі пачки – «П'яту» і «Підп’яток». Одну з пачок потужністю 0,5 м розкривали шахти землевласника.
Залишки відвалів породи біля храму й у приватному домоволодінні, смт Водянське
Більш детально ділянку родовища на землях радгоспу «Гірник-2», угіддя якого розташовувалися в даному районі, було розвідано наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття, але до закладки капітальних шахт приступили лише в кінці 40-х – на початку 50-х років. Тоді почалося будівництво шахт «Водяна» №№ 1 і 2, а також шахтного селища Водянське. На став-освітлювач шахти «Водяна» № 1 (нині, імовірно, популярний серед місцевого населення став Безіменний) в 1953 році від колгоспу ім. Й.Сталіна і радгоспу «Гірник-2» було відчужено 8,7 га землі. У зв'язку з будівництвом шахти «Водяна» № 2, в 1953 році Добропільська райрада справила відчуження 49,33 га землі (в тому числі 6,68 га - в тимчасове користування) від радгоспу «Гірник-2» на проммайданчик, під'їзну колію від станції Родинська, лінію електропередачі до шахти (розпорядження Ради Міністрів УРСР № 830-Р від 30.06.1952). У 1954 році почалося будівництво шахти «Водяна» № 2.
Терикон шахти "Водяна" № 1 із різних ракурсів, та її занедбаний АБК, смт Водянське
БІЛИЦЬКЕ
Штейгер Святогорівського рудника Я.Д.Подольський, за даними професора О.О.Гапєєва, ще до революції 1917 року проводив в районі проммайданчика сучасної шахти «Білицька» розвідку бурінням і виявив пласт потужністю близько 1 метра. У 20-30-х роках ХХ століття дане родовище розвідали брати Ізотови, але до будівництва шахт змогли приступити лише після Другої Світової війни.
У 1950 році на місці сучасного міста Білицьке починає забудовуватися селище шахтобудівників. Перше його найменування - об'єднане житлове селище шахт «Білицька», № 1 «Водяна», № 2 «Водяна» і «Дубрівська». Шахту і під'їзну колію до станції Родинська почали будувати в 1951 році. На південній околиці селища в районі залізничного переїзду побудували пост Білицький, до якого примикали під'їзні шляхи від шахт № 1 «Водяна» і «Білицька»; тут також був обладнаний розвантажувальний тупик для прийому вантажів. У 1953 році під будівництво робочого селища і шурфів шахти «Білицька» було виділено 104,43 га землі радгоспу «Гірник-2».
Наприкінці 1959 шахта «Білицька», яку перейменували при відкритті в шахту ім. XXI З'їзду КПРС, дала перше вугілля; до цього часу почав роботу перший дитсадок. У 1960 році відкрилися міська бібліотека і хлібозавод. У 1961 році в комплексі з шахтою ім. XXI З'їзду КПРС почала працювати центральна збагачувальна фабрика «Жовтнева». У 1969 році з шахтою ім. XXI З'їзду КПРС об'єднали шахту «Водяна» № 1.
Терикон шахти "Білицька", вид з боку смт Водянське
ШЕВЧЕНКИ (ПРИВІТНЕ)
Зберіглися усні свідчення мешканців Добропільщини про наявність кустарної шахти у Привітному. Хто був її власником – достойменно невідомо, але вказується, що шахта працювала і безпосередньо перед революцією 1917 року, і після закінчення Другої світової війни. Імовірно, першими власниками шахти були М. і А. Зудермани, власники маєтку «Привітне», але дана інформація потребує підтвердження. Втім, ті, хто працював на цій копальні, начебто, згадують подробиці цього періоду свого життя дуже неохоче. Нажаль, документальних свідчень про цю копальню та її роботу досі не виявлено.
МИРНЕ – ВАСИЛІВКА
В казенному селі Гришине, що колись було на території Добропільщини, кам’яне вугілля знайшли шляхом риття колодязю біля церкви. У 1887 році геологічну розвідку на землях села Гришине вів інженер Глібов, який знайшов два придатні для розробки пласти вугілля в долині річки Гришинка, на північний захід від села (район сучасних Василівки і Мирного Добропільського району). Наприкінці 80-х – на початку 90-х років розвідкою керував професор О.В.Гуров, який знайшов три вугільні пласти на північ від села Гришине (район сучасної Новоолександрівки Добропільського району).
Свердловини, що зроблені інженером Глібовим у 80-х роках XIX століття
Орієнтовно, наприкінці 90-х років XIX століття на Гришинській землі в районі південніше Василівки було відкрито три кустарні шахти, які, втім, працювали недовго і були закриті. Це дрібні копальні північніше села Гришине, - №№ 1, 2 і 3, які послідовно розконсервували після 1915 року. У 20-х роках минулого століття в долині річки Гришинка, навпроти хутора Леніна (зараз село Мирне) була відкрита шахта № 3 «Гришине», яка продержалася в робочому стані найдовше серед згаданих вище копанок. Після Другої Світової війни цій шахті присвоїли номер 49. Тут працювали жителі села Гришине і прилеглих сіл Добропільського району. Шахта підпорядковувалася «Курахіввугіллю», потім – шахті № 19 ім.Т.Г.Шевченка. Вугілля йшло на господарства Добропільського і Межівського районів. Гірничі роботи велися до 1959 року. Залишки відвалів породи шахти № 49 збереглися досі.
Місце видобутку вугілля в районі Василівки на склейці Генштабу (1937-1942)
НИКАНОРІВКА – БОЙКІВКА
На початку ХХ століття в районі хутора Дубровка і села Ново-Олексіївка (сучасне село Никанорівка), що належали поміщику Б.А.Коптеву, відмічена перспективна кам'яновугільна площа («дача») Західно-Донецького кам'яновугільного товариства. Дані про розробку вугілля на цій ділянці не виявлені. Втім, східніше села до революції 1917 року працювали дрібні шахти Арона і Штагера. Перша знаходилася в Граковій балці, між сучасними селами Суворове й Бойківка Добропільського району, і розробляла пласт вугілля потужністю близько 0,5 м.
Що стосується копальні І.Д.Штагера, відкритої на землях вказаного поміщика (землемір Гринер вказує його як «Шпогер»), остання розробляла вугілля на горизонті 36 м. Підйомна й вентиляційна шахти були відкриті в 1915 році й працювали лише 20 днів. Втім, за 3 тижні, без техніки, було видобуто 7 тис. пудів (до 115 т). Під землею працювали 6 робітників (тобто, кожен робітник кіркою відбив й видав на-гора по тоні вугілля), на поверхні – 8 осіб. Звичайний ритм роботи звичайної кустарної шахти…
ФЕДОРІВКА – СУВОРОВЕ
«Столипінські шахти», тобто відкриті в часи, коли посаду Прем’єр-Міністра Російської імперії займав П.А.Столипін, працювали в Липовій балці. Місцеві жителі називають їх «генеральськими», оскільки господарем був генерал-майор В.С.Токайшвілі. Останній з дружиною Анною-Ніною мав землі в маєтку Григоріївка в Липовій балці, де зараз знаходиться Федорівка Покровського району. Примітно, що сама Федорівка до генеральського руднику не має ніякого відношення.
Вихід "язику" вугільного пласту у вигляді "сажі" на денну поверхню в занедбаному кар'єрі будівельного каміння східніше Федорівки
Орієнтовно в 1906 році почалися роботи по закладці «генеральського» рудника, а в 1909 році Григоріївський рудник генерал-майора В.С.Токайшвілі вже дав перше вугілля. Генеральська шахта, яка перебувала в 16 верстах від станції Гришине, була першою з виниклих тут копалень, можливо – найбільшою. До 1918 року тут працювали шахти інших дрібних власників, список тільки відомих прізвищ перевищує 10 найменувань.
Максимальна продуктивність становила 6,5 тис. т, з них до 1,5 тис. т доставляли гужем на станцію Гришине, решта розпродавали на місці. Хоча за сприятливих умов, тут і на навколишніх селянських копальнях могли видобувати до 100 тис. т вугілля на рік. Протягом першого півріччя 1910 року на руднику було видобуто 120 тис. пудів вугілля, за календарний рік – 163 тис. пудів. У зв'язку з відсутністю під'їзних шляхів, вуглевидобуток на копальні коливалася. У 1911 році рудник видав всього лише 96 тис. пудів вугілля, в першому півріччі 1912 року – 200 тис. пудів, а за аналогічний період 1913 року - лише 130 тис. пудів (причому, за рік видобуток склав 150 тис. пудів). Видобувна здатність рудника в 1911 році оцінювалася в 2 млн. пудів (передбачалося відкрити 3 шахти з сумарною продуктивністю до 2 млн. пудів), в 1912-1913 роках – лише в 1 млн. пудів.
Залишки відвалів породи старих шахт у Федорівці
Липова балка у Федорівці
У зв'язку із нестабільним вуглевидобутком в районі Григоріївки, власник рудника до 1918 року неодноразово змінювався. З 1914 року рудник належав Алексєєвському гірничопромисловому товаритву (на прізвище господаря – В.І.Алексєєва), з 1915 року – власне, В.І.Алексєєву, з 1917 року – акціонерному товариству «Григоріївка-Гришине». Сам генерал В.С.Токайшвілі входив в число акціонерів і володів контрольним (без 1 акції) пакетом акцій. У 1914 році на 1 діючій шахті даного рудника (22 працівника) було видобуто 30 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 0,7 млн. пудів. У 1915 році тут видобули 250 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 2 млн. пудів на рік. Причому, в 1915 році тут планували добути в 1916 році 840 тис. пудів вугілля. У 1916 році видобувну здатність рудника встановили в 2 млн. пудів на рік, при цьому вже в звітному році сподівалися видобути 1,5 млн. пудів вугілля. Статистика видобутку вугілля на копальні в 1916-1918 роках відсутня, але швидше за все реальний вуглевидобуток був набагато нижче планового. Керуючими на руднику були С.Н.Богарніков, потім – Л.О.Рабінович.
Не пізніше 1913 року поряд із рудником, у трикутнику Григор’ївка (Разине) – Суворове – Михайлівка (Бойківка), були закладені дрібні шахти селян, арендарів, підприємців тощо. У 1915-1918 роках тут працювали шахти Вєркєна, Давидова, Ізуса, Шінявського, Шульмана, Євтухова, Шпунтовича, Мовергозе, Камінських, Рибкіна, Пеняєва, Ісакіївські копальні. Практично всі вони увійшли до складу рудника акціонерного товариства кам'яновугільних копалень «Григоріївка-Гришине». Глибина цих кустарних шахт не перевищувала 30 м, тобто вони виходили на «язики» – виходи вугільних пластів, їх крайні верхні точки відносно денної поверхні.
На руднику добували вугілля марки Т, не затребуване широко на ринку. До весни 1918 року найбільші шахти (Токайшвілі, Алексєєва та ін.) відпрацювали запаси родовища на верхніх горизонтах, і була потрібна реконструкція рудника. Крім того, для залучення робочої сили, було потрібно капітальне будівництво житла. Обговорювалася можливість будівництва 2 нових шахт глибиною 53 м кожна з механізованою (нескінченною) відкаткою вантажів по ухилах і бремсбергах (бремсберги нових шахт передбачалося збити з ухилами старих). Передбачалося будівництво 2 казарм, 2 будинків, контори та матеріального складу.
Рудник, станом на весну 1918 року складався з: шахт Давидова, Шульмана, № 1-2 тощо; 350 тис. пудів вугілля, що скупчилося на промплощадці; застарілого будинку Мовергозе для службовців (робочі проживали в сусідніх селах і хуторах); контори, лавки, амбулаторії та невеликого складу в будівлі Шінявського.
Фрагменти плану гірничих робіт на шахті № 1-2 Григоріївського рудника, 1918 рік
Карта зі стовбурами старих шахт у Федорівці на зклейці Генштабу (1937-1942)
У 1911 році Рада З'їзду гірничопромисловців півдня Росії підтримала перше клопотання про будівництво залізничної гілки до копальні – тупикової Григоріївської під'їзної колії протяжністю 15 верст для обслуговування шахт Новоекономічного і Григоріївки однією гілкою. Але в 1912 році Донецько-Грушівське товариство кам'яновугільних й антрацитових копалень заклало на землях Новоекономічного свій рудник, а до 1913 року підвело до нього рудникову вузькоколійку. Примикати Григоріївському руднику своїми рейковими під'їзними шляхами до приватної залізниці не було сенсу.
В 1913 році через Раду З'їзду пройшло клопотання про будівництво тупикової гілки на Григоріївку від роз'їзду Сухецький (район передвхідного світлофора станції Родинська з боку Мерцалово) до межі маєтку. До кінцевої станції гілки повинні були примикати ґрунтові й рейкові під'їзні шляхи шахт Григоріївського рудника і дрібних орендарів. Гілкою передбачалася вивіз вугілля та хліба. Міністерство шляхів сполучення в 1913-1914 роках не включило гілку на Григоріївку в проект залізниці Рутченкове – Гришине – Добропілля, і погоджувалося побудувати гілку тільки при поверненні коштів на будівництво, що не влаштовувало генерал-майора В.С.Токайшвілі.
В 1916 році проект залізничної лінії Гришине – Краматорська – Дружківка, складений незадовго до цього в правлінні акціонерного товариства Токамакскої залізниці, був скорегований управлінням Катерининської залізниці. Нова траса залізниці передбачала примикання до існуючих залізниць в районі Гришине по роз'їзду Сухецький, а також трасування через Казенноторське (Шахове). Що стосується Григоріївського рудника, в декількох верстах на північний захід від останнього передбачалося спорудження станції Паровична, яка обслуговувала б шахти, розташовані на лівому схилі Липової балки. Питання про обслуговування шахт на правому схилі Липової балки, а також з боку Григорівки, залишався відкритим.
В 1918 році, з урахуванням відкриття в майбутньому станції Паровична, був затверджений план будівництва рудникової вузькоколійки з кінною тягою від шахт Григоріївського рудника, розташованих на правому схилі Липової балки, до роз'їзду Сухецький, який влітку 1918 року передбачалося відкрити для прийому вугілля. Гроші на будівництво передбачалося виручити від реалізації незатребуваного вугілля, що накопичився на промплощадці рудника. Звісно, до осені 1918 року питання будівництва рудникової вузькоколійки і нової залізниці вирішене не було, а далі розгорілася громадянська війна. Зміна ладу зробила безглуздим будівництво як нової залізниці, так і вузькоколійки.
Примітно, що і в документах дореволюційної епохи, які складалися в Донецько-Грушівському товаристві кам’яновугільних й антрацитових копалень, і в документах власників Григоріївського рудника, «червоною ниткою» проходить тема необхідності будівництво залізниці до рудника. Також постійно порівнюються обидві копальні із наголосом на те, що Донецько-Грушівське товариство мало «підтримку Азіатського банку», і через це змогло і збудувати залізницю, і налагодити промисловий вуглевидобуток, а генерал цього не зміг з фінансових міркувань. Але причини невдач генерала криються не лише у фінансовій стороні питання й відсутності залізниць, і не стільки в цьому. Головною, на наш погляд, є причина ненадійності ділянки вугільного родовища (а точніше, пластів на його верхніх горизонтах), яке розроблялося в Григоріївці, в плані перспектив вуглевидобутку.
Спускаємося в Липову балку на велосипеді назустріч сонцю, село Федорівка
Після виру подій 1917-1920 років, так званий «Григор’єво-Гришинський» рудник опинився у складі Гришинського (північного) куща (УДКП). Станом на 1924 рік, діяли шахти на схилах балки Липова (числилися при станції Добропілля), на яких працювала 121 особа. Найпівденніші шахти рудника поблизу села Григор’ївка (наприклад, № 7 при станції Гришине) вже не діяли. В середині 20-х років усі шахти рудника перейшли у підпорядкування радгоспу «Гірник-2» (з 1963 року – «Добропільський»). Одним з невирішених питань залишався транспортний – аж до 50-х років минулого століття вугілля возили гужем. Останні згадки про них датовані 50-ми роками минулого століття, а залишки деяких ідентифікуються й досі. Втім, шахти Григоріївського рудника розробляли верхні горизонти ділянки вугільного родовища, яку нині відносять до поля нині діючої шахти ДП «УК «Краснолиманська».
БІЛОЗЕРСЬКЕ
Район сучасних міста Білозерське і селища Новодонецьке 150 років тому входив до складу Степанівської волості, де вже до 80-х років XIX століття були розвідані запаси залізної руди, кам'яного вугілля і охри. У 1913 році техвідділ служби колії Катерининської залізниці склав проект під'їзної гілки від станції Гришине через район західніше села Золотий Колодязь з подальшим виходом на правий берег річки Гнилуша у верхній течії, для обслуговування перспективного родовища вугілля. З огляду на пріоритет більш розвіданих ділянок перед менш розвіданими, гірничопромисловці клопотали про переспрямування гілки до Нового Штепиного і домоглися внесення коректив в проектну документацію залізничного відомства. В 1914 році міністр шляхів сполучення відхилив проект гілки на Нове Штепине, аргументуючи відмову недостатньою вивченістю родовища.
У 1924 році Гришинська розвідувальна партія геологорозвідувального відділення «Донвугілля» (керівник робіт – А.П.Сергеев) робила розвідку вугілля бурінням на річці Гнилуша поблизу Спасько-Михайлівки. Були виявлені 4 пласти, один з яких – l7, середньою потужністю 1,46 м (включаючи 30-сантиметровий породний прошарок), що належав свиті С13 «Новоекономічна», і розроблявся на Новоекономічному й Гродовскому рудниках. Нижче зазначеного пласта були виявлені вугільні пласти потужністю 0,84 і 0,74 м (імовірно, пласти «Тонкий» і «Курахівський», що розроблялися на Красноармійському руднику). Вище основного пласту був відкритий ще один пласт потужністю 0,8 м.
У 1925 році фронт робіт геологорозвідувального відділення «Донвугілля» змістився до річки Водяна (тут був виявлений пласт «Тонкий»), а також на вододіл річок Самара і Гнилуша. У наступні 15 років не один раз змінювалися підрядники та виконавці цих робіт. Були намічені перспективні ділянки так званого «Самарського комплексу», в тому числі – на місці сучасного міста Білозерське. У 1941 році інститут «Донгіпроград» намітив тут майданчик на території радгоспу «Більшовик» для будівництва шахтарського селища. Однак, роботи, спрямовані на мирне будівництво, були порушені бойовими діями в Донбасі.
У 1945-1947 роках інститут «Півдгіпрошахт» склав проект шахти «Добропілля» № 3 (нині - «Білозерська») і її робочого селища – Білозерське. У 1947 році почалося будівництво шахти, міста і залізничної під'їзної колії від станції діючої шахти № 17/18 ім.РСЧА до проммайданчика споруджуваної шахти. В районі проммайданчика шахти був побудований Гнилушанський роз'їзд – нині відомча станція Білозерська. В 1953 році будівництво шахти № 3 «Добропілля» було, в цілому, завершено. В експлуатацію дана шахта (проектна потужність - 500 тис. тон на рік) була здана в грудні 1954 року.
У 1954 році почалося будівництво дрібних шахт № 1 «біс» «Гнилушанська» і № 4 «Гнилушанська», об'єднаних в «Гнилушанське» шахтоуправління. Проект шахт було складено ще в 1950 році. У 1959 році ці дрібні шахти були приєднані до шахти № 3 «Добропілля», в результаті чого проектна потужність останньої була збільшена до 950 тис. тон на рік. У 1958 році колгосп ім. VI З'їзду Рад виділив Гнилушанському шахтоуправлінню 0,7 га для вузькоколійної залізниці з електровозною тягою між проммайданчиками шахт № 1 «біс» і № 4. Шахтоуправління зобов'язалося побудувати залізничний переїзд.
НОВОДОНЕЦЬКЕ
Про наявність кам'яного вугілля в долині річки Самара і на території Степанівській волості було відомо з початку 80-х років XIX століття. У 1883-1884 роках професор О.В.Гуров виявив 5 вугільних пластів в долині річки Самара. Перша свердловина була пройдена на землі Ніцкевіча у впадання в Самару струмка балки Граничний яр, - на території нинішнього райцентру Олександрівка. На глибині 13,5 сажнів (29 м) були виявлені пласти потужністю до 1,5 аршин (близько 1 м) нової свити, що залягає між «Завидовською» (тобто, що розроблялася в Завидовому) і «Караковською» (що розроблялася на землі селян села Новоекономічне).
Інформація про розвідку родовища на річці Самара в кінці XIX – на початку ХХ століття, а також про наявність тут кустарних копалень практично відсутня. Так, згідно з «Пояснювальною запискою до спорудження Рудниково-Лозівської залізниці», в районі сучасного селища Новодонецьке передбачався подвійний перетин трасою магістралі балки Водяна. Оскільки дана залізниця передбачалася в першу чергу для перевезення вугілля, можна припустити, що тут була вугленосна площа. Іншого пояснення такому подорожчанню будівництва залізниці немає, проте ані дореволюційних, ані радянських документів, які прямо свідчать про наявність вугілля на початку ХХ століття саме на північ від Степанівки, до сих пір не виявлено.
З 1924 року ведеться інтенсивна розвідка кам'яного вугілля в долинах річок Гнилуша, Водяна, Самара, а з 1925 року - на вододілі річок Самара і Гнилуша. Вже в 1924 році Гришинська розвідувальна партія геологорозвідувального відділення «Донвугілля» виявляє в долині річки Самара вугільний пласт потужністю 1,75 м на глибині 30 м. В результаті системних розвідок 20-30-х років, на великій площі на північ від річки Бик був виявлений ос-новний пласт «Гришинської» свити вугілля. Глибокими розвідсвердловинами (а їх було понад 30) було розкрите перспективне вугільне родовище. Звіти 1934-1936 років вказали на розширення меж Гришинського району (і так званого Великого Донбасу) до залізниці Лозова – Слов'янськ; вугленосні відкладення даного району простежувалися до річки Самара, тобто на 40 км на північ від Красноармійського рудника. Був відкритий новий промисловий район в районі верхньої течії річок Самара та її лівих приток – Водяна і Гнилуша, - так званий «Самарський комплекс». Промислова вугленосність відкладень зберігалася, проте ступінь вугленосності відкритих родовищ вугілля, в порівнянні з південними ділянками, знижувалася.
У 1949-1959 роках на північ від Білозерського були розвідані значні запаси коксівного вугілля. У 1954 році почалося будівництво гідрошахт Д-1, Д-2, об'єднаних пізніше в гідрошахту «Піонер» (район села Самойлівка Олександрівського району), а також № 1 «Красноармійська» (нині - «Новодонецька», район села Курицине Олександрівського району) та № 2 «Красноармійська» (район між селами Копані Добропільського району і Самойлівка Олександрівського району). Першим в 1961 році стало до ладу містоутворюче підприємство для смт Новодонецьке – гідрошахта «Піонер» в комплексі із вуглезбагачувальною установкою; значно пізніше, - в 1967 році, - «Красноармійська» № 2 в комплексі із груповою збагачувальною фабрикою «Красноармійська», і лише в 1968 році - «Новодонецька». На останній шахті в силу об'єктивних обставин не вдалося налагодити гідровидобуток вугілля, який в той час вважався перспективною технологією, і шахта перейшла до традиційного, - «сухого» способу видобутку.
У районі села Копані в середині 50-х років був облаштований роз'їзд № 6, до якого примикали під'їзні колії гідрошахт №№ Д-1, Д-2, Д-3 («Піонер»), гідрорудника («Красноармійська» № 2) і шахти «Новодонецька», які будувалися. Примітно: до середини 60-х років вивезення вугілля гідрошахти «Піонер» здійснювалося через роз'їзд № 6 – Добропілля. Під'їзна колія шахта «Піонер» - станція Легендарна була побудована пізніше. Основна причина затримки у будівництві – великий обсяг робіт по зведенню насипів (висота – 15 метрів і більше) і залізничного мосту через річку Водяна в районі села Степанівка.
Залишки гідрошахти "Красноармійська" № 2
У 1996-2001 роках, багато в чому – завдяки невизначеності, що панувала в той час в суспільстві і державі, були поетапно закриті гідрошахти «Красноармійська» із груповою збагачувальною фабрикою. Пізніше, в 2008-2010 роках, на місці гідрошахти «Красноармійська» була відкрита напівкустарна шахта «Свято-Покровська», де вугілля видобувають і доставляють до ствола вручну, а на станцію Легендарна возять автотранспортом. Шахти «Білозерська», «Новодонецька» і «Піонер» розробляють розглянуту ділянку вугільного родовища досі.
Слід зазначити, що в районі Новодонецька і на північ від намічені декілька перспективних шахтних полів. Ділянки «Самарські-Капітальні» №№ 1 і 2 розташовані на південь від річки Самара, в долині припливу останньої в балці Водяна. Один з ділянок з проммайданчиком в районі села Іверське Олександрівського районі передбачається розробляти найближчим часом із залученням приватного капіталу. Ділянка «Новобахметьевска» знаходиться на північ від річки Самара на території Олександрівського району Донецької області та Барвінківського району Харківської області. Тут залягає як кам'яний, так і буре вугілля.
НОВИЙ ДОНБАС
У 70-х роках почалося будівництво нової шахти-гіганта - «Добропільська-Капітальна», розрахованої на видобуток 4,2 млн. тон вугілля на рік. У 1963-1975 роках були детально розвідані ділянки вугільного родовища «Гапєєвська» і «Добропільська-Капітальна», які нова шахта і мала розробляти. Основна ділянка, - «Добропільська-Капітальна», являє собою в плані неправильний чотирикутник площею 120 кв. км (в 3 рази більший, ніж поля шахт № 1-2 «Добропілля» і № 17-18 ім. РККА разом узяті), де 20 вугільних пластів залягають на глибині 800-1600 м, - близько 500 млн . тон промислових запасів корисних копалин. Причому, три з них, потужністю 1,5-2 м, містять в собі половину запасів ділянки. Провідна роль в розвідці даної ділянки належить Добропільській геологорозвідувальній експедиції, ліквідованій в 1997 році.
Було підготовлене техніко-економічне обґрунтування будівництва нової шахти, а після 1975 року почалося її будівництво. До 1992 року були побудовані об'єкти технологічного комплексу шахтної поверхні, розпочато проходку ствола. Що цікаво: єдиного проекту шахти-гіганта не було, - проектування об'єкта йшло на етапах будівництва, у міру його здійснення. Свого часу цей факт привів до анекдотичної ситуації: коли на початку XXI століття намагалися відновити проект шахти для затвердження його Кабінетом Міністрів України, такого не виявилося, і практично все довелося відтворювати з нуля. А в ХХ сторіччі були побудовані: залізнична під'їзна колія від станції Мерцалове, бетонна автодорога від траси Добропілля – Краматорськ – Красний Лиман (частково – паралельно залізниці Дубове – Мерцалове в районі переїзду і станції Облачний), високовольтні лінії електропередач.
Після розпаду СРСР, в 1993 році намагалися реанімувати будівництво шахти, однак в 1997 році будівництво було законсервовано в зв'язку з відсутністю необхідних коштів, а об'єкти комплексу поверхні, транспорту і електропостачання були демонтовані, здані в металобрухт (попросту , розкрадені). Частково поле шахти «Добропільська-Капітальна» було передано для відпрацювання шахтами «Добропільська» (колишня № 1-2 «Добропілля») і «Алмазна» (колишня № 17-18 ім. РККА). Ділянка «Гапєєвська» була передана ДП ВК «Краснолиманська». Лише в 2006 році Кабінет Міністрів визнав перспективним проект шахти-гіганта «Добропільська-Капітальна», і зараз намагаються підійти до будівництва даної шахти втретє, - в умовах вкрай обмеженої інформації про проект будівництва шахти. Друга особливість: для будівництва шахти і розробки ділянки намагаються залучити приватних інвесторів.
За оцінками експертів, перспективні запаси вугілля на території Добропільського і Олександрівського районів обчислюються цифрою близько 2 млрд. тон, а це значить, що не дивлячись на тимчасові невдачі, їх вистачить на 350-400 років інтенсивної розробки. Та й діючі шахти можуть давати робочі місця ще не одному поколінню. Шахта «Піонер», наприклад, ще може працювати більше 200 років. Отже, в історії видобутку вугілля на Добропільщині точка ще не поставлена. Історія шахт району триває, і ми є її живими свідками.
Павло Белицький, м. Родинське